Венера і Адоніс - Шекспір Вільям

Ста жінок умом
Не дати ради язикам тим двом".

У тій надії, що живий Адоніс,
Венера скорий здогад свій кляне.
Щоб мав юнак добро, талан, достойність,
До Смерті мовить слово підкупне
Про статуї, надгробки, склепи; навіть
Усі її страшні тріумфи славить.

"Юпітере! — ячить.— Яка ж була
Дурна я і який слабкий мій розум!
Оплакала того я, хто дотла
Горітиме; цвістиме — до морозу.
Як він помре— краса загине з ним,
І Хаос пожере вселенський дім.

Ах ти, Любове! Все тобі присниться,
Що конче хтось на твій чигає скарб.
Тебе злякала призвістка-марниця,
А серце вже й квилить, вже й має карб..."
Аж чує раптом клич веселий рога.
Де й дівся сум — танцює легконога!

Мов сокіл на принаду— так спішить,
Від невагомих стіп не гнуться трави...
Глядь: на тропі розтерзане лежить
Її кохання — вепрів пир кривавий.
Уражені видовищем, зіркі
Сховались очі, ніби вдень зірки.

Неначе равлика тендітні ріжки,
Що їх, коли торкнеш, сховає він
І вже не виткне з крученої хижки,
Аж поки небезпеки стихне дзвін, —
Так від кривавиці сахнулись очі,
Втекли в покої рятівної ночі,

Де склали всю повинність, блиск свій весь
В обладу приголомшеного мозку,
Що просить їх не виглядати днесь,
До трону більш не слати поголоски, —
Бо ж серце, боязкого владаря,
Непевна чутка громом ударя,

Й, налякані, дрижать підданці чемні —
Так вихори, ув'язнені в землі,
Підвалини стрясають попідземні, —
Жахаються великі і малі.
Цей трус Венерині чуття всі збурив,
Аж очі скочили з-під ковдр-зажмурів —

І боязко линули яснину
На рану, що прорили ікла вепра
У хлопця в боці, — сніжну білину
Сльоза із рани зчервонила тепла.
Трава і квіти — все, що там росло,
Із ним, здавалось, кровію спливло.

Це співчуття Венера бачить бідна,
Голівоньку схиливши на плече.
Страждає мовчки — не ридає ридма.
Гадає: "Він не вмре, живий він ще!"
Від горя оніміла, скам'яніла.
І сліз нема — всі вилити зуміла!

Засліплена, вже добачає там
Не ту, єдину, — три криваві рани.
І докоря невірністю очам:
Три брами, де й одній зіяти рано!
Лице також двоїться... І рука...
Там хибить зір, де думка не зірка.

"Ще й одного оплакати не встигла,
Як двох Адонісів спіткав кінець!
Зітхання відлетіли, сльози збігли:
В очах — вогонь, у серденьку — свинець.
Свинцеве серце, очі, розтопіте!
Кохання краплі, ви мене спаліте!

Ох, світе, скарб який утратив ти!
І хто ще в тебе є, що варт дивитись?
Кого варт слухать? Чим із многоти
Щедрот своїх ти можеш похвалитись?
Приваба квітів гине й воскреса,
Та справжня тільки з ним була краса.

Віднині будьте непокриті, чола!
Хай сонце й вітер не цілують вас!
Нема що цілувать — на світі голо.
Хай сонце — палить, вітер — тне всякчас.
Коли Адоніс жив, вітри і сонце
Хотіли вкрасти це краси віконце.

Тому й любив він капелюх носить, —
Бо в очі лізло сонечко гаряче.
А вітер капелюх зідме й трусить
Почне чуприну — хлопець тільки плаче;
А сонце й вітер сваряться тоді,
Хто перший зсушить сльози молоді.

Побачити його біг лев з діброви;
Щоб не злякать, ховався за терни.
Аби його почути спів чудовий,
Приводив тигр сумирно, мов ручний.
А вовк, той голос вчувши, жертву кидав
І цілий день по тому кров'ю бридив...

Задивиться на образ свій в струмку —
Опливуться рибки в золотій оздобі;
І всі пташки раділи юнаку:
Щебече ця, а та несе у дзьобі
Шовковиці чи вишні спілий плід;
Він їм — красу, вони йому — ягід.

Лиш дикий дик, понурий, тупорилий —
Бодай могилу швидше він знайшов! —
Угору не зирнув на образ милий,
А то б не пролилась коштовна кров.
Коли ж зирнув-таки, то — треба знати —
Не вбити він хотів — поцілувати!

Отак-то він моє кохання вбив:
Адоніс гострим списом замахнувся,
А вепр на нього іклів не гострив,
Цілунком замиритися рвонувся;
Та схибила закохана свиня
І в бік угнала ікла навмання.

Коли б і я іклатою родилась,
Цілунками його убила б я.
Та мертвий він — не поблагословилась
Його любов'ю молодість моя".
Сказавши це, упала в узголов'я,
Лице сплямивши зимною вже кров'ю.

Що гляне на уста — уста ж бліді,
За руки візьме — руки геть холодні!
На вухо сповідається в біді,
Так ніби вуха ті вчувати годні.
Повіки піднімає, що злягли
На два світила, згаслі серед мли.

Вона ж гляділася у ті свічада
Не раз, а це себе не бачить в них.
Померкла незрівнянна їх відрада,
І вроди чар кудись безслідно зник.
"О диво часу! — каже.— Ти загинув,
А день мене й не втішив — це відлинув.

Ти вмер. Тож волю я свою звіщу:
Віднині за любов'ю шлю осмуту.
Хай, ревності підвладна та плачу,
Любов солодка гіркне на отруту;
Нехай нерівню кожен обира,
Нехай жура утіху пожира.

Нещира буде хай, оманна й змінна;
Хай зрада в пуп'янку її згризе;
Хай зваба так прикриє суть розтлінну,
Щоб правдою здалось облудне все;
Хай зробить тіло квітнуче — гниючим,
Німою — мудрість, глупство — балакучим.

Розгульна буде хай і все ж — скупа,
Смішним хай зробить дідуся-столітня,
Хай джиґуна оберне на стовпа,
Вельможу обскубе, збагатить злидня;
Безумством буйно-тихим буть їй слід.
Хай хлопець дідом стане, хлопцем — дід.

Хай там схибнеться, де тверда опора,
Іде без ляку там, де зради твань;
Хай всепрощенна буде й надсувора,
Брехлива з-під правдивих обіцянь;
Нехай хова під благочестям скверну;
Хай з серни лева робить, з лева — серну.

Хай наведе вона і війн, і чвар,
Розділить старше з меншим покоління,
Хай стане служкою для всяких свар,
Як паливо слугує для пломіння;
Мою любов ще в брості вбила смерть —
Не повнись, келиху кохання, вщерть!"

І враз юначе тіло мов розтало,
Розвіявсь, як хмаринка, смертний прах,
А з крові розіллятої постала
Червона квітка в білих цяточках,*
Так схожа на оті краплини крові,
Що вцяткували щоки мармурові.

До квітки голову схиля вона:
Чи ж пахне свіжим віддихом Адона?
"На грудях житимеш моїх, ясна,
Як смерть його забрала беззаконна..."
Стебло зірвала, і на зламі сік
Зеленою сльозиною потік.

"Так батько твій чинив, о бідна квітко,
Ростку того, хто пахнув ще любіш, —
Таж від найменшого він плакав збитку;
До себе дорости хотів, не більш, —
Так само й ти. Та знай, мій квіте бідний:
Тобі, як батька кров, ці перса рідні.

На них він, як на ложі, спочивав,
Життя він дав тобі, а з ним і право
Люлятися отут, немов між трав, —
Вколише серденько тебе на славу.
Й щомиті цілуватимуть уста,
Бо ти — мого кохання яснота".

І геть спішить, стомившись марнотою,
Сріблястих голубів своїх впряга
І колісницею мерщій легкою
Пустелю голубу пересяга,
У Пафос летячи, де буде свято*
Оплакувать свою велику втрату.

Післямова

Поема була написана 1592 р. Вперше надрукована форма том Octavio 1593 р. земляком Шекспіра Річардом Філдом. Книговидав-цем "Венери і Адоніса" став Джон Харрісон. На титульному арку-ші ім'я видавця не проставлене, але його видавничі права позначені емблемою із зображенням якоря. Текст, передрукований, певно, з вивіреного авторського рукопису, дійшов до нас в доброму стані. Тільки до 1636 р. вийшло 12 її видань. Присвячена "Венера і Адо-ніс" покровителеві Шекспіра графу Саутгемптону.
Джерелом сюжету поеми стали "Метаморфози" Овідія. Шекс-пір міг прочитати книгу в оригіналі або ознайомитися з її текстом в англійському перекладі А. Голдінга (1567). У X книзі "Метамор-фоз" оповідається про пристрасть богині кохання Венери до юного мисливця Адоніса. В Овідія нічого не сказано про нехтування героя почуттям. Римського поета привернула до себе життєствердність міфа. Не скорившись долі,— "Над усім же ненависна,— каже.— Права не маєш однак!" — Венера в Овідія зберігає життя Адонісу, обернувши його на квітку. Близька до поеми Шекспіра сюжетна си-туація, розроблена Овідієм у IV книзі "Метаморфоз", де розповіда-ється про пристрасть німфи Салмакіди до юного Гермафродита, який теж знехтував коханням. Сцена боротьби німфи та юнака ду-же нагадує аналогічний епізод у "Венері і Адонісі". Співзвучні по-емі Шекспіра й окремі фрагменти міфа про Нарціса (кн. III), напри-клад, захоплення героя полюванням.
Поетичний дебют Шекспіра близький до надзвичайно розви-неної в західноєвропейській літературі традиції створення любов-них поем. Прагнення до вивчення людського почуття зароджується ще в середньовічній куртуазній поезії. Особливою популярністю починає користуватись у цей час "Наука кохання" Овідія, що поро-дила численні наслідування. Інтерес до теми зберігається в епоху Відродження. Думка про світову обов'язковість кохання звучить уже в творах Ф. Петрарки (більш абстрактно) і Дж. Боккаччо. У по-вісті Боккаччо "Амето" любов перетворює мисливця-варвара на "божественну людину" Відродження. В його жартівливо-галантній поемі "Полювання Діани" (1335), створеній, як і "Венера і Адоніс", на міфологічному матеріалі, богиня вимагає від своїх супутниць обітниці цнотливості. Юні мисливиці залишають Діану, віддавши перевагу богині кохання Венері. Галантно-авантюрна первооснова зберігається в поемах М. Боярдо, Л. Аріосто, Т. Тассо.
В Англії пісні та поеми про кохання створюють Т. Кемпіон (1567—1619) та Дж. Гаскойн (бл. 1539—1577). До досвіду створен-ня ренесансного галантного епосу на матеріалі англійської поетич-ної традиції звертається Е. Спенсер у поемі "Королева фей" (повні-стю опубл. 1609 р.). Дещо раніше в 12 еклогах "Пастушого кален-даря" (1579) Спенсер вводить до умовно-поетичного світу бесіди на різні етичні теми. Піднесеність і витонченість у його творах по-єднується з ренесансним уславленням людського почуття. Саме в епоху Спенсера, у 80—90-х рр. XVI ст., в Англії спостерігається справжній поетичний вибух, до якого причетний був і автор "Вене-ри і Адоніса", який назвав поему "первістком своєї фантазії".
Поема починається надзвичайно динамічно. Відмовившись від преамбул, Шекспір відразу ж розгортає дію: охоплена пристра-стю богиня кохання Венера переслідує юного Адоніса, який нехтує почуттям. Поема побудована так, як будувались ренесансні живо-писні полотна. Між іншим, до міфа про кохання Венери і Адоніса художники Відродження і XVII ст. звертались неодноразово (Тіці-ан, Веронезе, Пуссен, Рубенс та ін.). Поема пронизана яскравим світлом, розімкнута, відкрита назовні. Вранішнє сонце освітлює юного героя, який збирається на полювання. Палкі слова Венери на захист кохання супроводить полуднева сонячна спекота. Пауза — Адоніс покидає Венеру — пов'язана з настанням ночі.