Щось негаразд... - Віктор Іванович Положій
Ця долина снилася йому найчастіше такою, як закарбувалася в пам’яті, коли з п’яти літ він вивчав на ній кожен горбик і кожну нірку тушканчика, знав усі кущі вільхи і звивисті повороти струмка. Було таке враження, ніби він повернувся в країну свого дитинства через багато років, заставши її незмінною. Сезар зітхнув і прикрив повіки. Думки про можливу аварію перестали його турбувати. Сон, то й сон, і навіть якщо над ним проводять якийсь експеримент, спасибі тому, хто приготував такий подарунок. А як я хотів колись вирватися з цієї долини! І вже змалку знав, що буде важко це зробити. Школа не гарантувала успіху — яв ній по п’ять місяців на рік учився, не більше, бо весною і восени пас корови й гуси, а як підріс, то сідав і за кермо тракторця, помагав батькові. Я був один хлопець у сім’ї і ферму мав успадкувати. Як і хлопці Ленгстонів, Колхаузів, Рішарів. Батьки так цього хотіли, що їм здавалося, ніби я ледар. Тому, певно, я й забажав вирватися в інший, прекрасний світ, поміж люди, в міста, в дива. І ніякісіньких надій не покладав на школу, знав, що грамотою не візьму. Покладався на талант який-небудь, що мусив у мені відкритися, на щасливий випадок. Скільки я тут пісень прогорланив, у цій долині! Сподівався, що їхатимуть мимо артисти (чого? куди? — смішно!), почують мій голос і заберуть з собою, і на мої концерти глядачі прориватимуться через кордони поліції — так, як з тим хлопцем було, про якого вичитав у газеті. «О мила Рут, не жди мене, не клич…»
О мила Рут, не жди мене, не клич!
3«Глорія» приземлилася неподалік від струмка, але телеоко не могло зазирнути далеко, туди, за пагорб, де була їхня ферма, а також і сусідні — Ленгстонів, Колхаузів, Рішарів. Чверть віку минуло відтоді, як Сезар востаннє бачив ці місця, прощаючись із ними назавжди: один у нього талант виявився — здоров’я й незагальмовані реакції в найнесподіваніших ситуаціях. Сезар усміхнувся. Він уже почувався зовсім вільно, ніщо йому не загрожувало і навіть хотілося продовжити цей прекрасний сон, чи як там ще його назвати. Хай сниться, вирішив: вийду зараз і гляну, що там на місці нашого будинку, його купили Ленгстони для Ніколя, здається, коли батько помер, а мати перебралася до нього в містечко астронавтів.
Те, що він побачив, піднявшись на пагорб, не вразило й не здивувало його. Не було ні їхньої ферми, ні сусідніх. Довкола, скільки сягало око, лежала рівнина, закриваючи горизонти голубим туманцем далини, над яким клубочилось марево з останньої пари вранішньої роси, повільно стертої сонцем; не було і в’язів, ба навіть кущика не виднілося, а поля, де колись шелестіли коротка кострубата пшениця, гінчаста кукурудза, стигло нерухомо м’ясисте листя буряків, цвів горох, біб, соя… Полів уже також не було, і плуг їм перестав; снитися, вони поросли короткою дикою травою, як і балка, долина, йому це не заболіло, і він зрозумів, що підсвідомо сподівався, хотів, щоб тут уже нічого не було, щоб йому нічого не заболіло. І тільки в кінці балки, що звивалася латинською літерою зет, в кінці балки, за півмилі звідси, стояла матова сферична споруда без вікон і дверей, схожа на черепахоподібну «Глорію», тільки з більш гладенькою поверхнею, а мимо неї слалася, зблискуючи де-не-де, туго напнута стрічка автостради.
Сезар оглянувся на «Глорію», що й справді стояла, мов принишкла черепаха, й аж поменшала серед цього безлюддя. Він подумав, що це не може бути сном: хай дія астроморфіну і непевна, але ж не могло снитися те, чого він не бачив, не міг же він змоделювати вві сні зміни, що сталися, принаймні такого уміння за собою раніше не помічав. Отож корабель мчить собі накресленим курсом, а психологи ввели в програму польоту якийсь експеримент над астронавтом, певно ж, потрібний для чогось, невідомо лише, чи його, Сезарева, свідомість повністю підпорядкована програмі а чи здатна проявляти і самостійність — у певних межах принаймні. Відчув легке роздратування — ні, не від того, що залежав від якоїсь невідомої сили, давно впокоївся-бо, що астронавт особа найбільш залежна: від техніки-автоматики, програми польоту, неочікуваних ситуацій. Ілюзорність повної свободи, мов усе в твоїх руках, і тільки в твоїх, або, як казали часто американські астронавти, кожен гребе в своєму каное, розвіювалася ще на Землі, задовго до старту, коли тебе по кілька місяців ганяють до сьомого поту на тренажерах, і ти злишся на своє тіло, організм, оболонку таку, виявляється, незугарну, непристосовану, нездатну без спецпідготовки функціонувати в космосі, й думаєш, що земляни тільки в спромозі корів пасти, а не бути дітьми й володарями всесвіту; коли твої розумові й психічні дані тестують так, що, здавалося, коли б у мозкові були запобіжники, їх би довелося часто міняти — і знов те саме в думці, ти ніби не частина цілого,
