Життя, якого не було - Генрі Лайон Олді
— «Вдова Маргарет». Чверть реала за келих.
— Дайте келих. Порожній. І повну пляшку «Вдови». Ось вам асигнація в п’ять реалів, решти не треба.
— Лимон? Сир? Маслини?
— Я просив шампанського. Якщо я захочу чого-небудь ще, я вас покличу.
Гарсон-прибиральник-офіціант побрів назад за шинквас, де й завовтузився, брязкаючи чимось невидимим. Він провів хлопа поглядом, і спокою стало більше, а роздратування — менше. Брак грошей дасться взнаки вже завтра, найбільше — післязавтра, та це незначний факт, це просто дрібниця, яку можна кинути в крижане море в надії повернутися сюди влітку.
Якби він напевно знав, що повернеться, йому було б набагато легше.
Як вам і мені.
Зараз йому принесуть абсолютно непотрібну пляшку, він відкоркує її без пострілу (навряд чи цей високий хлопець із родимкою і протезами замість рук здогадається відкоркувати сам!), наповнить келих і, зробивши перший ковток, почне перекочувати в жмені спогад, як скнара-міняйло перекочує перший уранішній заробіток. Це все вже трапилося: каліка-продавщиця, прогулянка набережною, погляди старих і безглузде замовлення в барі — це все трапилося, і тепер про це можна згадувати неквапливо, докладно, насолоджуючись незмінністю замість невизначеності.
Це тішило його як тішить вас, тільки більше; а я тут взагалі ні до чого.
Так воно й сталося, а шампанське виявилося цілком пристойним. Хоча він не любив шампанського і абсолютно на ньому не тямився, надаючи перевагу коньяку, на якому також не тямився. Просто пив, часто забуваючи зігріти чарку в долоні, як завжди рекомендував батько. О, батько, мабуть, одержить телеграму до вечора, поплямкає сухими старечими губами і засяде в крісло аж до півночі: гріти ноги під пледом і думати про сина. Грошей він, звичайно, дасть. Ні, не так: грошей він, напевно, дасть. Річ, загалом, не в грошах, а, знову ж таки, у невизначеності майбутнього: дасть-не дасть, вишле відразу або помучить очікуванням, уріже звичну суму або, навпаки, розщедриться… Набагато краще було б сидіти у відкритому барі вже одержавши батьківські гроші і знаючи наперед, наперед і напевно: ось вони, гроші, а ось і лист від батька, лист або телеграма, це є, це надбання минулого і тепер нікуди не подінеться від погляду й замилування!..
Зуби знову защеміли від холоду, коли він зробив другий ковток.
Він поморщився; і побачив її.
Як не дивно, він пропустив момент, коли в барі з’явилася нова відвідувачка. Худенька дівчина в пальті з норковим коміром і старомодному капелюшку сиділа зараз біля самих поручнів, і перед нею стояло блюдечко із нарізаним грейпфрутом.
Коли гарсон-офіціант-бармен прийняв замовлення й подав їй грейпфрут — він теж пропустив.
Вона підняла голову, поглянувши на нього із сміливою свободою, і ще з якимсь темним, прихованим острахом. Вона не відводила погляду, і він здивувався неймовірній зелені її очей.
— У вас є шампанське, — тоном вільнонайманого викривача сказала вона.
Не запитала, не натякнула; просто сказала, так само просто, як чайки билися внизу, на мокрій гальці, за шматок хліба й сріблястих рибок.
Він кивнув.
— А у вас є грейпфрут, — сказав він.
Тепер кивнула вона. Потім, зачекавши, встала і пересіла за його столик, не забувши прихопити блюдечко.
— Мені здається, так буде правильніше, — сказала вона без посмішки.
— Я не люблю шампанське, — він дивився в зелені очі й відчував такий спокій, немов день уже закінчився, і можна починати із задоволенням згадувати цей прекрасний день.
— А я не люблю грейпфрути. Вони гіркі. Але чомусь замовила саме його.
Він ще раз кивнув.
Він розумів її, наче ви були на його місці; а я не був на його місці, і бути не міг, навіть якби забажав.
— Альбер, — назвався він. — Альбер Гранвіль, студент.
— Женев’єва, — сказала вона, поправляючи капелюшок, і більше не додала нічого.
Він подумав, чи не з ЦИХ вона, і сам засоромився власних думок. По-перше, зараз не сезон, а по-друге, як не гірко це визнавати, він зовсім не справляє враження годящого клієнта.
Тому він покликав бармена-офіціанта-гарсона з його руками-протезами, велів подати другий келих і змусив кришталеві стінки облитися піною.
А вона простягнула йому скибку грейпфрута.
За годину, безтурботно теревенячи, вони йшли набережною, і зупинились лише для того, щоб попозувати мандрівному художнику, який вирізав з чорного паперу силуети замовників. Втім, художник даремно їв свій хліб: силует Альбера скидався на профіль якогось бородатого старого в окулярах, а силует Женев’єви й зовсім не вдався. Художник тричі починав його заново, лютував, шматував папір манікюрними ножицями — і нарешті швидко пішов геть, навіть не узявши грошей.
Він ще й озирався, цей художник, не здатний вирізати простого профілю, він озирався, і жах плюскався в його погляді.
— Ходімо, Альбер, — сказала Женев’єва. — Це дурниці. Це все дурниці.
Надвечір вони опинилися наодинці у тій кімнаті, яку він зняв учора вранці.
Усе трапилося просто й спокійно, начебто відбувалося не у невизначеності сьогодення, а вже перебувало давним-давно в ґрунтовній незмінності минулого, стало приємним спогадом.
Йому сподобалося.
Більше, ніж вам, і менше, ніж мені.
— Тобі не холодно?
— Ні.
З тріскучого радіорепродуктора самовіддано плакав великий тенор з карколомним прізвищем, тужачи за батьківщиною, яку полишав хіба на час гастролів, і то нечасто.
У тенора була молода дружина, зайва вага і приголомшливий голос. Дружину і вагу він набув сам, голос же отримав як дар від когось, чиє ім’я таке ж карколомне, як і прізвище тенора, якщо не більше.
— Тобі точно не холодно?
— Мені тепло.
— Ти сміятимешся, та мені здається, ми зустрілися не випадково. Там, де складають прогнози і реєстри їх виконання,
