Свій час - Яна Юріївна Дубинянська

І раптом розумієш: не хочеться тобі бачити ніякої Маргарити, зустріч із нею, необов’язкова і спонтанна, насправді лише привід вирватися. Зі свого затишного, обжитого особистого простору — сюди, поза все. Після тривалих місяців, таких правильних, плідних і помірковано-спокійних, відчути знову той неймовірний, до крику, захват, побачити прекрасну нескінченність вогнів і людських світів. Навіщо, заради чого — не так уже й важить. Просто побачити, пройнятися, відчути.

У величезному небі сяє, мінячись чистими спектральними барвами, Абсолютний Годинник. Запізнююся. Прискорила особистий час, трошечки, хвилина до двох — та чи варто, коли нікуди не квапишся?

Годі, облиш. Адже домовилися.

Коли, роздивляючись крізь іскристу плівку хроноперешкод вогні, ще й ледь примружитися, вони починають закручуватись у спіраль, перетікаючи один в одного, мерехтіти у спільному танцювальному ритмі, і тоді знову робиться моторошно. Загальний простір нівелює весь особистісний світ до яскравої цятки в єдиному візерунку, безіменної зірочки в космічному нуртовищі, виводить за межі вагомого, у похибку, в хисткість, парадоксально зрівнюючи одиницю з нулем. Якщо згасне одна така зірочка, Всесвіт не постраждає, не зауважить. Але вони не гаснуть — жодна, ніколи, і в цьому найвищий сенс світобудови, її бездоганна досконалість.

Іще ледь-ледь пришвидшую особистий час, і простір на мить із чорно-сяйливого стає перлистим.

Коли відновлюється баланс і прозорість ілюмінаторів, я бачу пристань — близько-близесенько, вже геть без можливості для маневру, й доводиться на максимум врубати екстрене хроноприскорення, гарячково пригадуючи алгоритм швартування, сто років цього не робила.

Свідомість несподівано сприймає давню ідіому буквально, і стає смішно.

Пристань майже гола висить в оксамитовій пітьмі, місць для швартування мільйон — не пригадую вже, коли таке було.

І правильно, ніхто не хоче виповзати з комфортних, точно підігнаних власних світів у сумнівно-каламутне середовище Загального простору. Ніхто не хоче отак просто, невідь на що, тринькати час. Переконаних тусовщиків на кшталт моєї Маргарити — таких іще пошукати треба; до речі, десь тут має бути пришвартовано її флай, жовтогарячий з флуоресцентним восьминогом… де? Нашукую, вертячи головою, забуваю вчасно затягнути по фігурі хронос, дякувати Богові, що на пристані зовні ніхто не гуляє, це вже достоту задоволення для екстремалів. А тут добре. Темно, просторо і видно зорі.

Абсолютний Годинник у небі стоїть, а такого ніколи не буває, ні, звісно ж, не зовсім так — ось, блимнула, змінилася цифра секунди, — і нарешті домізковуюся, що пора б уже вийти з екстреного хронорежиму, збалансуватись і вбудуватися в синхрон, бо навіть досередини не пустять. Натискаю не на ті клавіші, і мене навідліг кидає в режим екстреного вповільнення, хронопад б’є в голову, наче пінявий святковий психотроп, Годинник зривається з місця, мов скажений, цифри миготять так, що не розбереш, — і поки вдається закінчити нехитру процедуру синхронізації, загальний час устигає відбігти на сорок хвилин від домовленого з Маргаритою. Вона мене, звісно ж, приб’є.

Надсилаю запит, щоб увійти. Над чорно-льодистою поверхнею пристані піднімається ляда, близенько, майже за півкроку. Стаєш у центрі й плавно опускаєшся вниз, це весело і здорово, мов у дитинстві. Незлічимі світи вже ззовні. Обтислий хронос ряхтить і пощипує шкіру, надто вуста і коло очей, та я вже майже звикла.

Перша зала — суцільні люстра. Дзеркальні стіни і простінки з ефектом призми, підлога і стеля — психологічна примочка: перш ніж увійти в контакт із рештою людей, незле призвичаїтися бодай до товариства себе самої. Мене тут багато, більше ніж потрібно, — зате я гарна, мені завжди личив обтислий хронос, шкода, що волосся під ним доводиться прилизувати гладенько, за формою голови. Пусте, навіть стильно: струнка, гнучка, сяйлива змія. Хоча, звісно ж, ці люстра брешуть, лестять, витончують поставу: помітила, коли востаннє була тут з Ормосом, стрункий, ну, майже стрункий Ормос — це так кумедно, ми обоє сміялися. Мабуть, насправді я теж не така. Власники цих вертепів ладні на все, щоб затягти клієнтів у Загальний простір…

І час. І ти запізнилася.

У третій залі вже трапляються відвідувачі, вони кубляться парами і групками, пістряві, мов колонії мікроорганізмів у навчальному імітаторі, спалахують сплесками реготу і бурхливо жестикулюють, зблискуючи перетинками хроносів на пучках пальців і незбагненно примудряючись не діткнутись одне до одного. У досвідчених тусовщиків виникає чуття дистанції, точне, до міліметра, — а я ніколи не вміла, тому сьогодні мені вкотре стає страшно. Надто коли один із присутніх раптом підводиться, відлипнувши від своєї колонії, і проходить повз мене. Дякувати Богові, у своїх справах.

А Маргариту я бачу лише в шостій чи сьомій залі.

І звісно ж, вона не сама. Тому — полегшено зітхаю — моїм запізненням не надто переймається. Її хроносом згори вниз ритмічно пробігають золоті вогники, сповільнюючись на грудях і стегнах та стрімко зслизаючи схрещеними стрункими ніжками, ніколи досі не випадало бачити такого режиму, аякже, я не тусовщиця, навіщо мені стежити за модою?

Маргарита геть не змінилася; зауваживши цей факт, ловлю себе на думці, що, звісно ж, підсвідомо чекала ознак старіння, охлялості, розпаду — чесної розплати за хронотринькання, що його не поновити жодними екстрасповільненнями. Нічого і близько. Вона осяйна. Така, що бодай упівока глянути на її супутників не спадає на гадку.

Урешті-решт Маргарита мене помічає. Клично махає, і золотий дощ стрілами окреслює її підняту руку.

Підходжу. Намагаюся рухатися плавно і впевнено, пам’ятаючи, як віддзеркалювалася в тих люстрах, яка я гарна і гнучка, статура в мене значно краща за Маргаритину… не можу. Їх занадто багато. Охоплює паніка, і хочеться бігти, якнайдалі від них, геть звідсіля, у флай, в особистий простір, у хронос, розширений до межі стін, у свій світ.

— Хлопці, це Ірма, — вона підводиться до мене, зробивши загрозливий рух, що я його, здається, таки сахаюся, хоч і знаю, що тусовщики Маргаритиного рівня