Свій час - Яна Юріївна Дубинянська
Брунатна пінка помалу, лінькувато набрякає скупченнями дрібних веселкових бульок. Чекаю, поки вона почне сунути догори, потім вичікую, цілком спокійно і незворушно, коли долізе до самісінького пруга джезви. Я, на відміну від них, сучасних (добре вже, нехай), знаю, що таке терпіння.
Історія швидко довершила мале коло. Там, де всі вони знову квапляться, розганяють на несамовиту швидкість особистий час, необачно марнуючи життя, штовхаються, намагаючись когось випередити і кудись устигнути!.. я просто пильний і точний. І тому навіть по кілька сотень чи навіть по мільйон-два екво — зневірившись, заблукавши у власних зіжмаканих хроносах, самі себе загнавши у безнадійну пастку, — вони приходять до мене. І ніколи не навпаки.
Повертаюся. Пригубивши гарячущої, у моєму особистому просторі вкрай рідко щось вистигає, пряної кави, розгортаю на екрані еквосхему, загальний план.
Ось вона, красуня. Тріпотлива, гнучка, розкидиста, схожа на донну тварину офіуру, які раніше водилися в морях. Блакитною мерехтливою кров’ю перетікають із гілки до гілки динамічні еквопотоки, активуються і затухають вектори, набрякають і спадають, мов бульбашки, локальні накопичення: розігнати, не дати перерости, еквомаса має весь час рухатися, лише так вона зберігає і примножує свою міць. Ви запитаєте, як я за нею встигаю, живучи у перманентному екстрахроносповільненні? Даруйте, але мені смішно. В ідеально відрегульованій системі нікому нікуди не потрібно встигати.
Десь, для когось минають зараз тижні та місяці, а для надто прудких і нетерплячих навіть роки, а я милуюся своєю досконалою, мов перлина, еквосхемою, і може здатися, нічого не роблю. Лише вряди-годи — легкий дотик до тактильних сенсорів. Раптовий, швидкий, точний. Так, я знаю, що є прийнятна — точніше, прийнята зі скрипом хронофізіологами та лікарями — амплітуда між швидкістю свідомих мозкових імпульсів і фоновим режимом організму… і мені на неї начхати.
Утім, як і на будь-які допустимі (ким?!) похибки, коливання та амплітуди.
Ось так. І ще раз. А далі сама. Розумничка.
А чи знаєте, що я застав іще справжні гроші, їх називали тоді «готівкою». Отож-бо, я вже трохи старий. Звісно, я був тоді хлопчиськом і ніколи не мав більше ніж кілька пожмаканих соток, не враховуючи жмені дрібняків… тьху ти, здається, треба пояснювати, що воно таке. Добре, що я вже давно (таки справді, без жодних поправок на ретросленг — давно) спілкуюся переважно з найадекватнішим серед можливих співрозмовників — із самим собою.
До речі. У нас комунікація. Погляньмо.
Активую канал і воістину насолоджуюся, спостерігаючи, як на хронострічці профілю співрозмовника різко вповільнюють темп і нарешті цілком зупиняються рухомі циферки. Синхронізація перед контактом — завжди на мою користь. Адже їм це завжди потрібніше, ніж мені.
«Доброго часу, пане Сун».
Уже починаючи з цього безглуздого мережевого привітання, що завжди мене смішило, я можу — і не омину нагоди — вказати прохачеві на його місце:
«Добрий вечір».
У тому, що це прохач, я не маю жоднісінького сумніву.
«Це Аластер Морлі. Якщо пам’ятаєте, ми з вами бачилися на проекті…»
«Морлі, у мене встановлено ідентифікатор».
Активувати ідентифікатор я забув і поки що не бачу в цьому сенсу. Та він у мене справді є — на п’ятнадцятому ступені доступу приватності, аж до вторгнення в особистий простір. Весь час використовувати цю цяцьку дорого навіть для мене — проте потенційним клієнтам знати про неї корисно.
«Чудово. Отже, відразу перейдімо до справи».
У цій фразі мене смішить усе: і «відразу», і «справа», а надто «чудово». Власне, йому тепер залишається назвати суму, а мені — озвучити відсотки.
«Йдеться про вектор соцвиплат у плебс-квартал. Пане Сун, нагадайте, коли ви провели останній еквопотік за цим вектором?»
Так. Неймовірно, та, схоже, я помилився. Це слово змушує мене напружуватися в будь-яких перемовинах: «коли».
«За абсолютним часом?»
«Атож».
«Ви представник еквоконтрольних органів?»
«Пане Сун, я свій особистий представник. У вас же встановлено ідентифікатор».
Комунікацію підсвічено зеленавим фільтром іронії. Недвозначний натяк: співрозмовник знає, що ніхто і не намагався його ідентифікувати, отже, в нього встановлено аналогічну, якщо не потужнішу систему. Активувати ідентифікатор зараз, просто в нього на очах, доволі комічно, проте іншої ради я, на жаль, не маю. Неточний рух — чорт забирай, з віком дедалі важче концентруватися, долаючи нейронний хроноконфлікт, — і пучка пальця зачіпає Паютку, яка спить на краєчку панелі; вона радісно вистрибує на середину екрана, пританцьовуючи на колінчастих ніжках. Киш!..
Чорний квадрат. Доступ відсутній. Та-ак.
«Чому ви цікавитеся моїми соцвиплатами? Це суто адміністративне питання і конфіденційна інформація».
«Та, що я маю для вас, теж конфіденційна, пане Сун».
«Чому ви вважаєте, що вона мене зацікавить?»
«Бо ви один із найвизначніших еквокоординаторів. Ваш бізнес безпосередньо залежить від загальної стабільності системи».
Активую іронічний фільтр, яскравий, під колір Паютчиних очей:
«Чергова теорія змови?»
«Ні».
Тримаю паузу. Він мусить про все розповісти сам — а я маю встигнути обміркувати. Вперше за багато — не років, звісно, та все ж за дуже тривалий відтинок особистого часу — мені кортить непомітно прискоритися, дістати фору на роздуми.
