Хор елементів - Олександр Павлович Бердник
— Не виправдовуйсь, — ласкаво сказав дід. — Нічого злого не зробив. Звичайнісінький інстинкт дослідника. Ти, здається, на математичному факультеті навчаєшся?
— Точно, — сказав я, дивуючись. — А ви звідки знаєте?
— Я все, брат, знаю, — сказав дід, нарешті глянувши на мене.
Очі в нього були ясні, блакитні. В них відбивалося небо, пухнасті хмаринки, ніжно-зелені верхів’я молодих дубів. Волосся і борода білі-білі, як лебединий пух, а обличчя сухе й жовте, як пергамент. Здавалося, дмухне вітер — і дід полетить у просторі, як павутинка бабиного літа. Ані статура діда, ані його одяг — проста вишита сорочка — не вказували, що він вчений або ж якийсь дослідник. Найвиразніше його можна було б прийняти за пасічника чи садівника. Але ж знає він, з якого я факультету, — отже, певно, викладач університету…
— А де ж інші? — несміливо запитав я.
— Хто інші? — всміхнувся дід.
— Члени експедиції.
— Я сам. Ніякої експедиції нема.
— А що ж ви досліджуєте? Я ще не бачив такого дивного апарата…
— Я, брате, не досліджую. Я готуюсь до польоту в інші світи…
Холодок прокотився в мене поза спиною. Не інакше, як божевільний.
Дід строго посварився тонким коричневим пальцем.
— Не вмієш володіти думкою, брате. Несолідно це: не знаючи в чому справа, думати про людину негоже…
— Та я ж нічого, — збентежився я.
— Ще гірше, — нахмурився дід, — обманюєш. Адже думав, що я божевільний?
Я загорівся і, певно, був червоний, як печений рак. Дід засміявся.
— Хе-хе. Молоде-зелене. Гаразд, пробачаю на перший раз. Отже, повторюю, — готуюсь до польоту в інші світи…
— На цьому…
— Еге ж, у цьому апараті…
Я торкнувся пальцем фіолетової кулі. Вона похитнулася.
— Пробачте, — вибачливо сказав я, — але ж… якось не віриться. Літають у космос на ракетах, молоді хлопці-космонавти…
— Отож-бо й є, — сумно сказав дід. — Я писав-писав у Космоцентр: візьміть та візьміть мене, страх як хочеться перед смертю побувати серед зірок. Ні! Не захотіли. Дуже ввічливо мені відмовили, сказали, що мої жарти недоречні. Лише одна добра душа написала, що моя мрія здійсниться не в тому плані… Встановлять на інших планетах телепередачі, і я побуваю в далеких світах з допомогою телеекрана… Спасибі й за це. Та справа в тому, що мене не цікавить картинка на екрані. Я хочу сам особисто побувати в Космосі. Щоб мене оточив зоряний безмір, щоб я побачив інші світанки, інших істот, а може, й людей не наших… Хіба ж порівняєш таку мрію з якимось телевізором?
— Але я не розумію…
— Скоро зрозумієш, — сказав дід. — Все дуже просто. Я переконався, що мені не пощастить полетіти, так би мовити, з офіційним екіпажем, і тоді вирішив зробити це самостійно… Що з тобою? Ти все ще не довіряєш?
— Пробачте… не знаю вашого ім’я…
— Дід Гриць моє ім’я. Так і зви мене…
— Хм… Пробачте, діду Грицю… але все-таки дивно чути такі слова в атомний вік: мене не взяли в космічний політ і тоді я вирішив самостійно…
— Чому ж дивно? Саме тому, що космічний вік, нічого дивного й нема. Є технічні можливості, є знання…
— Тепер одинаки винаходів не роблять, — авторитетно заявив я.
— Брехня, — всміхнувся дід Гриць, поворушивши пухнастими бровами. — Завжди одинаки винаходили. А колектив лише здійснював. До речі, і я користуюся послугами колективу. Все, що використовую, придбав у державних магазинах, в лабораторіях. Друзі помогли. Еге, та мені нема коли сперечатися з тобою. Хочеш слухати — слухай, а ні — то не заважай. Сідай сюди, на оцей стілець. Я трохи втомився, хочу спочити, то можна й побесідувать. Тільки не перебивай. Так от. Я вирішив полетіти в космос самостійно! Яким чином? Ракети я не зроблю, в школу космонавтів мене не приймуть, астрального тіла я виділяти з себе не вмію, так як індійці, щоб літати в інші сфери… Думав я, гадав… Довго думав… І зрештою додумався. Я розробив цілком інший принцип польоту — простий і зручний. Він буде доступний кожному. Дешево, просто, швидко, портативно. Невидані перспективи. Я вирішив зробити невагомий метал…
— Кейворит Уелса, — перебив я. — Нереально…
— Хм, які ви швидкі, — іронічно буркнув дід. — Прочитали якогось дивака і гуртом повторюєте, як папуги! Всі ви такі — верхогляди! Кейворит неможливий, вічний двигун теж неможливий…
— Навіть є постанова така, щоб не розглядати проектів вічного двигуна, — ображено підхопив я.
– Ідіотська постанова, — лагідно промовив дід. — Долонею закривають сонце такі законодавці. Вічний двигун не лише можливий — він існує. Сам Космос є вічний двигун. Тихо, не перебивай. Тепер я мовитиму не про двигун, а про невагомість. Кілька слів про те, як я йшов у своїх пошуках, яким шляхом.
Дід схилився до землі, зірвав блакитну квітку дзвіночка, потім підняв тогорічний гнилий листочок. Те й інше поклав на долоню. Показав мені.
— Чим відрізняється одне від одного? — коротко запитав він.
— Як чим? — розгубився я. — Одне живе, а друге — мертве…
— Різниця не по суті, — строго сказав дід. — Не вмієш глибоко мислити. І те живе, й те. Тут макрожиття, там — мікрожиття. Та й в неорганічних речовинах — теж є житія, тільки на нижчому рівні. Але я не про те. В квітці життя високоорганізоване, в ньому ми маємо більш-менш довгочасну симфонію елементів, які його складають, а в гнилому листку — дисгармонія, порушення мелодії, руйнування симфонії. На цьому принципі будується все в житті-бутті, хлопче. Там, де симфонія, гармонія елементів, — там радість, мир, краса, щастя. Де дисгармонія — там занепад, горе й сваволя.
– І все ж таки…
— Все-таки ти й досі не збагнув. Пояснюю, брате, пояснюю. Я подумав: а чому б не експериментувати над мелодикою металів? Чому б не створити хор металів, симфонію хімічних
