Сповідь - Валерій Олександрович Шевчук

на мені не тане, що я наполовину скрижанів у своїй холодній ямі. Я відчув, що це таки нещадна реальність - цей ліс і яма; що віхола тяжко сміється з мене, з мого дурного сну і з жаху мого. Я струснув із себе сніг і, зібравшись на силі, стрибнув із ями. Сніг був такий густий, що не міг я нічого уздріти навколо. Не міг побачити ні дерев, котрі стогнали й плакали десь у вишині, ні навіть кущаків, що росли неподалець. Тіло моє трусилося, а сніг падав і падав, білі вихори носилися вгорі й засипали мене, роблячи сліпим. Тяжко зареготало над головою, і я, не тямлячись від жаху, кинувся бігти. Біг нерівними стрибками, вряди-годи зариваючись у кучугури, виривався з їхнього холодного полону, бився, осліплий, об стовбури і падав на кущі. Тіло моє покривалося виразками, ніби хтось шмагав мене різками, ніби якась почвара періщила мене канчуком; я ж не міг спинитися, бо незвідь од чого здавалося: зупинитися - значить пропасти. Але я не хотів пропадати, хотів жити, за будь-яку ціну, хай виснажуся до краю, хай витече з мене сила - ні, не можу я так просто зникнути! І я знову біг, ковтав сніг, коли провалювався в замети, хапав ротом розлючені вихори, котрі прагли мене засліпити, - так просто не хотів здаватися. «Де той, - горлав я, перекрикуючи виття, стогін і скигління метелиці, - хто одяг мене в цю чортову шкуру? Де той, хто кинув мене у це холодне пекло і хто так тяжко поглумився наді мною?» Не мав би я милосердя, коли б він мені зустрівся, хай би з мечем він був, а я ні. Не повелося б йому, клятому, бо не знав досі його, не зробив йому анічогісінько лихого. Я мчав. Я кричав і горлав, сварився і погрожував, бо не хотів у цій скаженій ночі пропасти. Я хотів іще сказати світові й життю своє слово, бо не можу розтати, як сніжина, не можу зникнути, тільки ступивши на стежку життєву. Я мчав. Сила в мені була, сила в мені нуртувала, хай був я сліпий і глухий, хай мова моя - тільки оце натужне виття, здаватися не хотів аж ніяк. Бо щось мені в цій сутолочній ночі, в цій шаленій кружанині, в цьому божевільному танці вдалося збагнути. Щось обов'язкове для мене й неперехідне. Я мчав. Хотів перегнати сам себе, і те, що моє тіло було покусане й посмуговане від тисячі ударів, які дістав цієї ночі, тільки закріпило мене у нестримному, глибокому бажанні бути!

Записи гапонівського панотця

Повертаючись до рідної домівки, людина завжди відчуває трепет, а коли повертається додому марнотравний син, йому закладає від хвилювання подих. Світ для нього інакшіє, тисячі дрібниць, які існували, майже не торкаючись свідомості, стають до болю дорогі: вигин стежки, знайома хата, обличчя, горб чи западина, дерево чи дорога, колодязь чи тин. Коли ж бачиш щось не так і помічаєш зміни, сум тебе пробира: нова хата, нові стежки, занедбаний садок чи обійстя, де раніше все квітувало, нові хрести на цвинтарі, на яких написано знайомі імена. Дивно бачити й обличчя дружини, під таку мить воно й незнайоме й рідне, вона дивується, заслоняє долонею рота, розкритого від несподіванки, широко розплющує повні щастя і страху (чи не ввижається?) очі - раптом відчуваєш, що це ж вона, з ким ділив так довго існування. Наймит кидав на віз гній і спинився; яскраве сонце стоїть над головою, хоч зараз вечір та осінь… Ні, я знову плутаю оповідь, мабуть, через старість, адже в той вечір, коли я повернувся додому, стояв уже густий сутінок, наймит уздрів мене наступного дня, дружина побачила мене в сутінку, але для нас ніби й справді сонце засвітило. Я не міг не схвилюватися, побачивши паньматку в усій плоті своїй, адже збувалося одне з численних марев, які мучили мене ночами, коли пробував я у Прірві. Але там не було оцього живого відчуття, бо перед тобою таки не марево, а дійство справжнє. Я не чув ридань, коли жінка впала мені на груди, а тільки її незабутній запах, пучки моїх рук здобули особливу чутливість, а очі самі заплакали. Так, це була моя жінка, я міг достоту переконатися, що таки повернувся, бо ніч, яка товклася довкола, теж була жінкою, як і хата, що поріг її я готуваввя переступити. Я входив уже зараз у ніч, як у жінку, а хата готувалася мене прийняти. Гавкав радісно пес, пізнавши мене, зумисне голосно, з виляском, - дочекався і він господаря. Місяць раптом виплив з-за хмари й освітив наше дворисько, а жінка щось мені казала поміж схлипами.

Повертаючись, я не придумав, що їй скажу і як виправдаюся за цю довгу відсутність, але вже знав - житиму тут, як і досі. Згодом я дивувався, як все склалося до ладу - мій язик уже по дорозі в хату почав плести якусь історію, здається, цілком вірогідну. Мені палив у шию місяць, дихала ніч, те-те-те, казав я: тікав од розбійників… Дружина йшла побіч мене і плакала. «Ти мені все розповіси, - сказала вона, - але потім, потім!» Ми обійнялися й зайшли отак разом у дім. «Цілі сім років, - сказав я. - Не сподівався, що повернуся!» - «Ми вже тебе поховали, - сказала дружина. - Але все" одно я чекала». Вона заплакала не стримуючись. Ми зайшли в дім, і дружина засвітила всі свічки, які були в хаті. «Дай-но хоч подивлюся на тебе!» Вона дивилася на мене і тихо зойкнула. «Тебе ніби з хреста знято». - «Мене і знято з хреста, - сказав я, - ще й досі все тіло стогне! Тяжку неволю я пережив, жінко. Не доведи господь таке лихому ворогу». - «Це ти мені розкажеш потім», - мовила вона.

В покої, куди ми зайшли, горіло аж п'ять свічок. Я роздивлявся по хаті із радісним здивуванням: не змінилося тут нічого. Так само тьмяно дивилися святі з ікон, так само було застелено килимом стіл, а лавки - рядном. Так само була розписана квітами піч, а в кутку стояла діжа для тіста. На столі лежала хлібина, і я взяв її в руки. Поцілував,