В сузір’ї Дракона - Валентин Лукіч Чемеріс
Я розгубилась. Що робити? Сама убивцю, ясна річ, я не знайду, а, отже, й не відомщу йому, як у день похорон «прохала» мене Катя (випадок з вінком). Чорну сорочку з білими ґудзиками, якщо він і справді у ній душив Катю, злочинець міг більше й не надіти. Та мало хто з молодих людей в нашому місті ходить у такій сорочці? Вони, до речі, модні, і їх, здається, шиє місцевий побуткомбінат. І в той же час можливо тільки я одна і знаю, який на вигляд убивця. Поривалася негайно бігти в міліцію і… спинялася. Що їм розкажу? Що бачила убивцю уві сні? Чи не подумають вони, бува, що я схиблена? А те, що я розкажу, назвуть сном рябої кобили… Ще й посовітують сходити до психіатра. І я — каюсь, навіть тепер каюсь, — не зважилась. І не пішла в міліцію. Який жаль. Адже убивця, як виявиться значно згодом, в ту ніч, коли він душив Катю, і справді був у чорній сорочці з білими ґудзиками, а на вигляд він точнісінько такий, яким я його бачила уві сні…
Минуло кілька місяців, перевертень все ще лютував у нашому місті. Як згадаю, то й зараз моторошно стає. Що міліція не робила, яких заходів не вживала, а спіймати його не могла. І від того злочинець настільки знахабнів, що навіть вже почав нападати на жінок і серед білого дня. І навіть, натягнувши маску, з’явився в одній квартирі, де була жінка з дитиною. Оскільки золотих речей там не виявилось, вампір, діючи за принципом — хоч шерсті жмут — вийняв з телевізора якийсь дефіцитний блок. Жінку і дитину врятував щасливий випадок (сусіди подзвонили в квартиру і дуже насторожилися — це чути було з їхніх розмов, — що господиня не відгукується). Злочинцю довелось тікати. А міліція збагатилася ще одним фактом: вампір прекрасно розбирається в телеапаратурі: складний блок, до якого й дістатися не просто, вийняв професіонально, на рівні майстра. Ця крихта щось та говорила. І хоч таких деталей вже зібралося кілька, невловимий все ще залишався невловимим.
Тим часом на допомогу нашій міліції прибула група спеціалістів з Москви, з МУРа. Казали — не знаю, правда це чи ні — вісті про нашого садиста дійшли до Інтерполу і той запропонував свої послуги, але ми у ті роки були відгороджені від світу залізною завісою. Тож відмахнулись. Мовляв, самі спіймаємо. Муровці і наша міліція розбили ті райони, де діяв садист, на квадрати і виставили в них замасковані пости. Їх було стільки, що вони навіть візуально бачили один одного. Патрулі прочісували квадрат за квадратом, а з настанням ночі у всіх підозрілих місцях виставлялися додаткові групи, засади. І все марно. Більше того, сторонячись небезпечних для нього місць, злочинець нападав на чергову жертву в іншому районі міста, там, де його не чекали. Тоді було висловлено припущення: невідомий або працює в органах внутрішніх справ, або якимось чином зв’язаний з охоронцями правопорядку і тому точно знає, де його чекають засади… Це припущення було схоже на правду. Насторожував ще один факт. Декілька разів пошукові собаки, взявши слід з місця злочину, незмінно приводили оперативників до одного й того ж заводського гуртожитку. Кожного разу перевіряли той гуртожиток, перевертаючи в ньому все догори дном, всіх його мешканців обнюхували собаки і… відходили вбік. Схоже на те, що убивці серед гуртожитківців не було. Але чому різні собаки в різний час вперто брали слід саме до цього будинку? Можливо, злочинець, аби збити з пантелику пошуковців і навести їх на тупиковий слід, нарочито йшов до гуртожитку? Зайшовши з вулиці, якимось чином знешкоджував за собою сліди і зникав через другі двері, що вели у внутрішній двір. А вже звідти спішив додому — двір був прохідний.
І ось один із слідчих (а справа вже побувала в кількох оперативників), заінтригований, чому це «не дурні», як він висловлювався, собаки, вперто йдуть до одного й того ж гуртожитку? А чи справді обшукували всі кімнати? Слідчий склав список мешканців гуртожитку і відмітив у ньому тих, кого перевіряли. І тут раптом виявилося, що кожного разу перевірки уникав лише один жилець гуртожитку. Більше того, кожного разу, як відбувалася перевірка, його навіть не було в гуртожитку. Щоправда, цей один був активістом міліції, командував оперативним загоном дружинників і в той час, як перевіряли гуртожиток, він з дружиною неодмінно знаходився на чергуванні, в якому-небудь віддаленому районі міста. Про те, що і його треба було «познайомити» з пошуковою собакою, щоб вона і його обнюхала, оскільки в підозрілому гуртожитку він один мав окрему кімнату, в яку оперативники так жодного разу і не зайшли, нікому й на думку не спадало. Ще б пак — активіст, всього себе віддає міліції, де його всі знають і незмінно відзначають подяками, комсомольський лідер, відмінний виробничник, один з кращих телемайстрів-нападників, командир оперативного загону, голова громадської ради гуртожитку, людина, взагалі, перевірена, поза підозрою. Одне слово — свій. А хіба своїх перевіряють? Так можна й образити (чи й травмувати) товариша — дай Бог, щоб таких побільше було в активі міліції.
Стривожений слідчий поділився міркуваннями з своїм начальником. Той порадив ще і ще все зважити. І сам пообіцяв подумати. Та справі не встигли дати хід, як надійшов сигнал: виявлено чергову жертву садиста. О шостій ранку робітники, йдучи на зміну, почули стогін, що линув з-під нещільно прикритої кришки люка. Коли підняли кришку, в колодязі
