Господиня - Стефані Маєр

— Вона мене не контролює.

Кеті звела брову.

Гнів здушив мені горло.

— Вам же не довелося шукати собі чоловіка! Хіба це значить, що вас контролювали?

Розрадниця вдала, що не помітила мого роздратування, натомість замислилася над питанням.

— Може, й так, — зрештою мовила вона. — Важко сказати. Але я тебе зрозуміла, — вона почала перебирати пальцями стрічку на облямівці своєї блузи, а потім, ніби усвідомивши, що уникає мого погляду, рішуче склала руки на грудях й розпростала плечі.— Ніколи не знаєш, чого чекати від чергового призначеного тобі носія на черговій планеті. Як я вже казала, час усе розставить по місцях. Або Мелані збайдужіє і поступово затихне, і ти забудеш про Джареда, або… Зрештою, шукачі знають свою справу. Вони вже його розшукують, і може, ти щось пригадаєш, аби їм допомогти.

Я завмерла, втямивши зміст її слів, проте Кеті, здавалося, не помічала, що я застигла як укопана.

— Цілком можливо, шукачі знайдуть коханого Мелані, й тоді ви будете разом. Якщо його почуття такі ж сильні, як і її, то нова душа повинна це відчути.

— Ні!

Не певна, хто саме це скрикнув. Можливо, і я, бо теж була нажахана.

Раптом я підскочила з місця. Мене лихоманило. Сльози, які досі текли рікою, знагла вщухли, а руки міцно стиснулися в кулаки.

— Вандрівнице?

Але я розвернулася і побігла до дверей, придушуючи слова, що не повинні злетіти з моїх уст. Слова, що не повинні бути моїми. Слова, що мають сенс лише в тому разі, якщо належать їй, але я відчувала їх, наче власні. Ні, то не мої слова! Їх не можна промовляти!

«Це його уб’є! Його більше не буде! Я не хочу нікого іншого. Я хочу Джареда, а не інопланетянина в його тілі! Без нього тіло нічого не важить».

Коли я вибігла на дорогу, Кеті досі вигукувала моє ім’я.

Помешкання моє було неподалік офісу розрадниці, проте пітьма надворі збила мене з курсу. І лише подолавши два квартали, я збагнула, що рухаюся геть в інший бік.

Я відчувала, що на мене витріщаються перехожі. Дійсно, я не була в спортивному костюмі, й навіть не бігла підтюпцем, а летіла. Але ніхто нічого не казав, усі ввічливо відводили очі — мабуть, здогадалися, що я на цьому світі новенька. Тому й поводжуся, наче дитина.

Сповільнившись до швидкої ходи, я повернула на північ, аби обминути офіс Кеті.

Ноги раз у раз зривалися на біг, ніби наздоганяючи ритм якоїсь танцювальної мелодії. Лясь, лясь, лясь по асфальту. Ні, занадто гучно, як на танець. Занадто агресивно. Лясь! Лясь! Лясь! Ніби ляпаси. Від такої асоціації мені стало моторошно.

Он уже світло над дверима мого помешкання. Я швидко подолала ще кілька кроків. Проте дорогу так і не перейшла.

Мені було зле. І хоча сама я ніколи не блювала, проте відчуття це пам’ятала. На чолі виступив холодний піт, у вухах дзвеніло. Не було жодних сумнівів, що зараз я пізнаю блювоту на власному досвіді.

Обіч тротуару зеленіла алея, а довкола вуличного ліхтаря — охайний живопліт. Шукати кращого місця не було часу. Я кинулася до ліхтаря й ухопилася руками за стовп, аби не впасти. Від нудоти паморочилось у голові.

Так, доведеться блювати.

— Вандрівнице, це ви? Вандрівнице, ви хвора?

Голос був невиразно знайомий, та пригадувати його зараз не було сил. Від усвідомлення того, що хтось спостерігає, як я несамовито випльовую свій обід, мені зробилося ще гірше.

— Хто в місті ваш цілитель? — запитав голос. Через дзижчання у вухах здавалося, що він лунає десь дуже далеко. — Вам потрібна «швидка»?

Я відкашлялась і похитала головою. Все, скінчилося, шлунок порожній.

— Я не хвора, — відповіла я, випростуючись, але не відриваючи рук від ліхтарного стовпа. Підвівши очі, я вирішила подивитися, хто ж це спостерігає за моментом моєї ганьби.

Намагаючись вирішити, в котру службу дзвонити, з мобільним телефоном у руці стояла шукачка з Чикаго. Один погляд — і я знову зігнулася над травою. Дарма, що шлунок уже порожній, — на шукачку краще не дивитися.

І поки м’язи живота марно скорочувались у блювотному рефлексі, я зрозуміла, що вона тут не просто так.

«О ні! О ні, ні, ні, ні, ні, ні!»

— Навіщо? — запитала я безбарвним від паніки й нудоти голосом. — Навіщо ви тут? Що сталося?

А в голові лунали невтішні слова розрадниці.

Я спершу угледіла, як чиїсь долоні вчепилися в комірець чорного костюма шукачки, а вже потім збагнула, що руки — мої.

— Припиніть! — обурено вигукнула вона.

Її голос дрижав — виявляється, я її трусила. Усвідомивши це, я миттю її відпустила і затулила долонями обличчя.

— Вибачте! Вибачте! Я не знаю, що дію.

Шукачка сердито подивилася на мене й розгладила зім’яте вбрання.

— Ви недобре почуваєтеся, а я, напевно, вас налякала.

— Не очікувала вас побачити, — пошепки мовила я. — Чому ви тут?

— Давайте спершу доправимо вас до цілильні, а тоді вже