Господиня - Стефані Маєр

хоче померти. Вона ж стрибнула в шахту ліфта, врешті-решт. Але то було в момент паніки і поразки. Геть інше — зважитися на це холоднокровно, зі зручного крісла. Я відчула, як адреналін — адреналін, викликаний її страхом, — заструменів у жилах, коли я обмірковувала можливість перевтілення в поступливіше тіло.

Як було б гарно побути самій! Ні з ким не ділити свій розум, гідно оцінити новий прекрасний світ, не розпорошуючи уваги на когось, хто насправді припинив існування, але не дає забути про свою безглузду і небажану присутність.

Таку можливість я розглядала, і десь у глибинах свідомості Мелані перелякано здригнулася. А може, мені краще здатися?

Тепер уже жахнулась я. Здатися? Мені, Вандрівниці, скласти руки? Визнати поразку і спробувати себе ще раз у слабкому, безхребетному носії, з яким не буде жодних проблем?

Я похитала головою. Навіть думка про це була неприйнятною.

А ще… це тепер моє тіло. І я вже до нього звикла. Мені подобається, як скорочуються м’язи над кістками, згинаються суглоби й розтягуються сухожилля. Я впізнаю своє віддзеркалення: смаглява шкіра, високі гострі вилиці, кучма короткого шовковистого рудуватого волосся, горіхові очі. Це я.

І я собі подобаюся. І не можу дозволити, аби те, що належить мені, було знищене.

Розділ 6
Переслідування

Нарешті світло за вікном почало згасати. День, спекотний як на березень, тривав і тривав, ніби не бажаючи закінчуватися і дарувати мені свободу.

Я шморгнула носом і зав’язала ще один вузлик на вологій хустинці.

— Кеті, у вас, певно, є інші обов’язки. Курт хвилюватиметься, що вас так довго нема.

— Він зрозуміє.

— Я не можу сидіти тут вічно. А до рішення ми з вами так і не наблизилися.

— Швидкі рішення — не мій фах. Отже, ти відмовляєшся від нового носія…

— Відмовляюся.

— Тоді май терпіння.

Від розчарування я зціпила зуби.

— Зі сторонньою допомогою, — мовила розрадниця, — все було б набагато швидше і легше.

— Я приходитиму до вас частіше, обіцяю.

— Це не зовсім те, що я маю на увазі, хоча й на це теж сподіваюся.

— Ви маєте на увазі допомогу… не вашу? — я стенула плечима на саму думку, що сьогоднішнє приниження мені доведеться пережити вдруге з незнайомцем. — Я впевнена, ваша кваліфікація не нижча, ніж у інших розрадників, — ба навіть вища.

— Я не іншого розрадника мала на увазі,— сидячи в кріслі, Кеті перемістила вагу з однієї ноги на другу й акуратно потягнулася. — Скільки у тебе друзів, Вандрівнице?

— З ким я спілкуюся на роботі? Майже щодня я бачусь із кількома викладачами, а після занять перемовляюся з деякими студентами…

— А поза університетом?

Я витріщилася на неї, нічого не розуміючи.

— Носіям-людям потрібне спілкування. Та й ти не звикла до самотності, люба. Ти поділяла думки цілої планети…

— Але ми для цього нікуди не ходили…

Спроба пожартувати вийшла невдалою.

Розрадниця злегка всміхнулась і вела далі:

— Ти так заповзято борешся зі своєю проблемою, що більше ні на що не звертаєш уваги. Можливо, рішення — переключитися на щось інше. Ти казала, що коли працюєш, то Мелані починає нудьгувати… і ніби засинає. Може, якби в тебе з’явилися друзі, це б також її присипляло.

Я замислилася над її словами. Мелані, втомлена довгим днем нелегкої розради, здавалося, була від ідеї не в захваті.

Кеті кивнула.

— Живи своїм життям, а не її.

— В цьому є сенс.

— А ще у людських тіл є фізичні потреби — я про таке ніколи й не чула. Чи не найскладнішим для нас, представників першої хвилі, було приборкати інстинкт парування. Повір мені, люди помічають, коли в тебе нема потягу до парування, — розрадниця посміхнулась і закотила очі, вочевидь, щось пригадуючи. Коли моя реакція не виправдала її сподівань, вона зітхнула і нетерпляче склала руки на грудях. — Ну ж бо, Вандрівнице, ти не могла цього не зауважити.

— Так, авжеж, — пробурмотіла я; Мелані схвильовано заворушилася. — Я ж розповідала вам про сни…

— Ні, я маю на увазі не лише спогади. Невже ти не зустрічала нікого в своєму теперішньому житті, на кого б твоє тіло реагувало… на суто хімічному рівні?

Я поміркувала над її запитанням.

— Не думаю. Принаймні я не помічала.

— Повір мені,— діловито мовила Кеті, покивуючи головою, — ще помітиш. Варто просто розплющити очі й націлено пошукати. Результат не забариться.

На саму думку про це моїм тілом прокотилася хвиля відрази. І я збагнула, що Мелані відчула те ж саме.

Кеті правильно відчитала вираз мого обличчя.

— Не дозволяй їй впливати на те, як ти спілкуєшся з собі подібними, Вандрівнице. Не дозволяй їй себе контролювати!

Мої ніздрі роздувалися. Перш ніж відповісти, я мить помовчала, намагаючись приборкати гнів, до