Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Щойно надійшли результати попереднього аналізу, — відповів Алан. — Найвірогідніше, на їхню думку, — я тут пропущу деякий мотлох, — дощ, під який ти потрапила, був не з чистого метану.

— Ні, хай їм грець, Шерлоку!

— Вони припускають, що в усьому винен білий наліт на кільцях і стропах. Вони поки не знають до пуття, що він собою являє, проте їм здається, ніби він вступив у реакцію з речовиною твого аеростата і заклинив розривний пристрій.

— Мені здавалося, тут хімічно нейтральне середовище.

— Так воно і є. Але з аеростата виділяється тепло твого скафандра, і тому атмосфера довкола на кілька градусів тепліша від точки плавлення льоду. На Титані це все одно що потрапити у домну. Енергії від цього вистачить для бозна-скількох найхимерніших реакцій. Ти ж і далі сіпаєш за клапанну мотузку?

— Чим я, по-твоєму, зараз займаюся? Затерпне одна рука — починаю другою.

— Моя розумнице! Я знаю, як ти втомилася.

— Покиньте поки що голосову пошту, — запропонувала Консуела, — й перевірте результати, що надходять від риби-робота. Є від чого подивуватися.

Так і зробили. Її це на певний час відволікло, на що вони, власне, й сподівалися. В аналізах етану й пропану виявилося набагато більше від того, що передрікали їхні моделі, а метану — взагалі навдивовижу мало. Ніхто не сподівався на таку суміш фракцій. Ліззі розумілася на хімії достатньо, щоб здогадатися про значення деяких одержаних даних, проте не так добре, щоб зробити з цього якісь висновки. Не перестаючи тягти за всі стропи в тій послідовності, яку їй запропонували інженери з Торонто, вона вивчала список вуглеводнів, розчинених в озері.

Розчин? Мольна частка розчину

Етин? 4,0 х 10-4

Пропін? 4,4 х 10-5

1,3-бутадієн? 7,7 х 10-7

Двоокис вуглецю? 0,1 х 10-5

Метаненітрил? 5,7 х 10-6

Та з часом наслідки важкої, але безрезультатної роботи разом з одноманітністю нескінченного польоту над усе таким же невиразним морем стали втомлювати її. Стовпчики цифр утратили своє значення й розпливалися перед очима.

Пропаненітрил? 6,0 х 10-5

Пропененітрил? 9,9 х 10-6

Пропіненітрил? 5,3 х 10-6

Вона незчулася, як знову заснула.

* * *

Ліззі перебувала в темній споруді, безперестанку підіймаючись сходами. Разом з нею бралися вгору інші люди. Вони зіштовхувались з нею, проминали її, але нічого не говорили.

Їй стало зимно.

Промайнув непевний спогад перебування у пічній кімнаті десь унизу. Там було гаряче, навіть парко. Тут повітря здавалося куди прохолоднішим. Надто прохолодним. І за кожним новим кроком температура падала. Ліззі несвідомо вповільнила ходу. Тепер стало дуже холодно. Хоч би яким неприємним це здавалося. Боліли ноги. Крім того, наче сама атмосфера тужавіла довкола. Ліззі ледве могла ворухнутись.

Раптом з’явилася думка, що це природний наслідок віддаляння від пічної кімнати. Що вище опинялася, то менше тепла отримувала й то менше енергії перетворювалося на рух. Якимось чином усе стало чітко зрозуміло.

Крок. Перепочинок.

Крок. Довший перепочинок.

Зупинка.

Люди довкола теж зрештою зупинились. Її торкнувся подих вітру, холоднішого від криги. Ліззі не здивувалася, збагнувши, що вони дістались верха сходів і тепер стоять на даху споруди. Ззовні було так само темно, як і всередині. Вона щосили вдивлялась у простір над собою, але так нічого і не роздивилася.

«Обрії. Просто дивовижно», — пробурмотів хтось поруч.

«Вони завше дивують», — відказала вона.

«Верх — низ. Це що: ієрархічні цінності?»

«Начебто ні».

«Рух. Яке прекрасне поняття».

«І нам він до вподоби».

«Отже, ти — це я?»

«Ні. Тобто, мені здається, ні».

«Чому?»

Ліззі намагалася відповісти на останнє запитання, коли хтось зітхнув із подиву. Високо вгорі, в беззоряному, невиразному небі блимнув вогник. Натовпом пронісся шурхіт мовчазного страху. Світло ставало яскравішим. Ще яскравішим. Вона відчувала тепло, яке йшло від нього, слабке, але виразне, ніби відлуння далекого сонця. Всі навкруги заціпеніли від жаху. Моторошнішим від світла, де його не могло бути, стало тепло. Таке просто неможливо. І все ж воно існувало.

Разом із іншими Ліззі стояла й чекала на щось… На що — сама не здогадувалася. Вогник поволі переміщувавсь у небі, маленький, яскравий, бридкий.

І потім він пронизливо заверещав.

Ліззі прокинулася.

— Ух ти, — проказала вона, — оце так химера наснилася.

— Наснилася? — недбало кинув Алан.

— Ага. Таке світло в небі, схоже на вибух ядерної бомби чи щось подібне. Я хотіла сказати, воно не було схоже на вибух атомної бомби, але лякало не менше. Всі на нього так витріщилися. Ми не могли поворухнутись. А потім… — Ліззі покрутила головою. — Пробач, забула. Але це було так незвично. Я ніяк не можу дібрати потрібних слів.

— Забудь, — підбадьорила її Консуела. — В нас такі дані з-під води. Фракційні полімери, довголанцюжкові вуглеводні… результати просто казкові. Спробуй не заснути — і побачиш сама.

Тепер Ліззі остаточно прокинулася, хоча щасливішою від цього й не стала:

— Треба розуміти, ніяких розумних думок стосовно того, як мені спуститися, не з’явилось.

— Е-е… що ти хочеш сказати?

— Бо якби вони з’явилися, в тебе не було б цих клятих ноток у голосі. Вгадала?

— Хтось не з тієї ноги встав, — відповів Алан. — І будь ласка, не забувай, що деякі слова ми прилюдно не використовуємо.

— Пробач, — зітхнула Консуела. — Я просто намагалася…

— … відволікти мене. Гаразд. Годі. Я вам підіграю, — взяла себе в руки Ліззі. — Отже ваші відкриття означають… що? Життя?

— Я ще раз повторюю. Про це ще рано говорити з такою впевненістю. Все, що в нас є на цю мить, — це просто дуже, дуже цікаві дані.

— Розкажи їй, Консуело, — сказав Алан.

— Тримайся. В нас справжній океан! Не якесь там оспіване озерце — двісті миль на п’ятдесят — котре ми називали морем, а справжнісінький океан. Показання сонара свідчать: усе, що бачимо, — це такий собі випарний чан над тридцятикілометровою крижаною шапкою. А от уже під нею лежить справжній океан завглибшки двісті кілометрів.

— Хай Бог милує! — видихнула Ліззі. — Тобто, я хотіла сказати, «ой-йо-йо!». Риба-робот може хоч якось туди дістатися?

— Ти думаєш, звідки нам відома його глибина? Саме туди вона зараз і пливе. Якраз посередині видимої частини моря є розколина в кризі. Звідти поповнюються запаси води на поверхні. І знаєш, що знаходиться просто під отвором? Вулканічні кратери!

— Отже, це означає?…

— Я почну плюватися, якщо ти ще раз скажеш те «слово середнього роду», — ввірвала її Консуела.

Ліззі вишкірила зуби. Це була справжня Консуела Гон.

— А як же припливи, відпливи? Як на мене, відсутність орбітальних збурень цілковито виключає можливість існування значного океану.

— Ну, на думку тамтих з Торонто…

Спершу Ліззі