Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Я не міг не здивуватися з того, що відкрилося моїм очам. Ми опинились у коридорі із склепистою стелею, асфальтованою долівкою і стінами, облицьованими білою плиткою. Коридор дугою простягався направо й наліво десь на милю і зникав з очей.

— Добре, — сказав я, — справді дуже добре. Як це вам удалося? Саме тільки денне освітлення, мабуть, влетіло в добрячий гріш.

— Ми нічого тут не зробили, — похмуро мовила Мілдред. — Ми просто сюди дійшли!

В цю мить повз нас проїхав на велосипеді літній чоловік, на якому була лише кепка та наручна пов’язка з якоюсь позначкою — і більше нічого, бо було дуже тепло. Він підняв руку на знак вітання.

— Хто це? — запитав я.

— Хтось із службовців. На цьому поверсі їх небагато.

— А скільки ж тут поверхів?

— Три. На цьому містяться спальні та їдальні обслуги, під ними — кабінети адміністрації, а ще нижче — двигун.

— Який двигун?

— Той, що обертає нас навколо Сонця.

— Але ж Земля обертається навколо Сонця завдяки гравітації.

— А ти хоч трохи уявляєш собі, що таке гравітація і як вона діє?

Я зрозумів, що таки не маю про це і найменшого уявлення.

— Гравітація, — сказала Мілдред, — це всього лише слово, яким великі вчені, прикривають своє невігластво.

Я запитав, що рухає тим двигуном.

— Пара.

— А не ядерне паливо?

— Ні. Хлопці з факультету промислового дизайну твердять, що це паровий двигун найпримітивнішої конструкції. Вони там унизу роблять виміри та креслення разом із членами тунельного комітету. Ми покажемо тобі ті креслення через день-два.

— А вас ніхто ніколи не питав, чому ви длубаєтесь у цій машинерії?

— Ні. Тут — як у всіх великих організаціях. Персонал такий численний, що спокійно ходиш собі де завгодно, якщо виглядом не вирізняєшся з-поміж інших.

Через півгодини я мав зустрітися зі своїм приятелем, тому ми ввійшли до ліфта й почали підійматися нагору.

— Знаєш, Мілдред, — сказав я, — все воно справді разюче, але я не розумію, навіщо ти його мені показала.

— Я боюся, — відповіла вона. — Всі наші сміються з тих допотопних механізмів і міркують, як би їх удосконалити. Вони гадають, що їм удасться поліпшити земний клімат, піднявши планету ближче до сонця. Думаю, ми робимо помилку.

— Звичайно, ви помиляєтесь! Ви повинні вивчати мистецтво, а не вдосконалювати рух планет. Я б ніколи не запропонував вам копати тунель, якби знав, чим усе це скінчиться.

Вона випустила мене з ліфта на першому поверсі, сказавши на прощання:

— Вже надто пізно. Ми не можемо повернути назад.

Думаю, вона знову спустилася вниз, бо я її більш ніколи не бачив.

Вночі, мене розбудив вибух; моє ліжко важко гупнуло об стелю. Сонце, яке ще недавно зайшло, знову викотилося з-за обрію. Море затопило місто. Люди, що пережили катастрофу, довго повзали між руїн, рятуючись від землетрусів, обвалів та ураганів. Всі годинники показували різний час, а сонце назавжди спинилося посеред неба. Нарешті все заспокоїлось, і ми почали вивчати нові умови нашого життя. Планета розпалась на кілька частин. Та частина, на якій ми живемо, не обертається. Щоб потішитися темрявою і сяйвом зірок та добре виспатися, доводиться мандрувати на другу половину нашого нового світу, долаючи багато миль, і така ж довга мандрівка чекає на нас, коли запрагнемо сонячного світла. Колишнє життя нелегко буде відновити.

Час від часу за недалеким обрієм я розглядаю інші уламки нашої планети. Схоже на те, що ця катастрофа — прямий наслідок моєї легковажної поради. Це навчить мене тримати язика за зубами. У майбутньому.

Майкл Свонвік[46]

ПОВІЛЬНЕ ЖИТТЯ

Оповідання

З англійської переклав Богдан Стасюк

Різні передумови еволюції призводять до різних форм майбутнього.

Настав Другий космічний вік.

Гагарін, Шепард і Ґленн[47] давно мертві.

Тепер наша черга творити історію.

(Зі спогадів Ліззі О’Браєн)

Дощова крапля почала формуватися на висоті дев’яноста кілометрів над поверхнею Титана. Все розпочалося з незмірно крихітної дрібки толіну[48], що плавала у холодній азотній атмосфері. Молекула за молекулою на ядрі кристалізації осідав діаноацетилен, доки крапля перетворилася на крижинку, одну з мільярдів у хмарі собі подібних.

Тепер подорож могла розпочатися.

Майже рік часу забрало в крижинки, щоб зважитися рушити на двадцять п’ять кілометрів униз, де температура впала настільки, що на кристалику заходився конденсуватись етан. І щойно це почалося, краплина стала блискавично рости.

Її понесло ще нижче.

На висоті сорока кілометрів крапля на якийсь час загубилася в етановій хмарі. Там вона й далі росла. Вряди-годи дощинка зіштовхувалася зі своїми сестрами й подвоювалась у розмірі. Зрештою крапля стала завеликою, щоб її без жодних зусиль носили тихі стратосферні вітри.

Вона зірвалася вниз.

На цьому шляху дощинка захоплювала із собою метан і хутко зростала, доки досягла граничної швидкости в майже два метри на секунду.

На висоті двадцять сім кілометрів вона проминула густий шар метанових хмар. Збагатившись додатковим метаном, крапля падала далі.

Повітря густішало, швидкість падала, й дощинка внаслідок випаровування стала втрачати трохи своєї речовини. За два з половиною кілометри над поверхнею, коли виринула з останніх пошматованих хмар, краплинка так швидко втрачала масу, що за звичайних обставин їй би не судилося досягти поверхні планети.

Та все ж вона падала на екваторіальну височину, де півкілометрові крижані горби врізалися в атмосферу. За два метри і з малою швидкістю метр на секунду дощинці лишалась миттєвість до удару об поверхню.

Дві руки розгорнули пластиковий мішечок для збору дослідного матеріалу й спіймали краплю.

— Є! — радісно вигукнула Ліззі О’Браєн.

Дівчина застебнула мішечок, підняла так, щоб умонтована в шолом камера змогла зафіксувати показники штрих-коду, й проказала:

— Одна крапля! — Вона кинула мішечок до коробки.

Інколи радість приносять незначні речі. Можливо, хтось цілий рік проведе над вивченням цієї маленької дощинки, коли вона потрапить на Землю. А це був усього лише 64-й мішечок у коробці № 5. Ліззі збиралася пробути на Титані доволі довго, щоб назбирати достатньо матеріалу для здійснення революції в планетології. Й ця думка додавала втіхи.

Дівчина щільно закрила коробку й рушила твердою, немов граніт, кригою, не обминаючи калюж і хлюпаючи важкими чобітьми скафандра по метанових струмках, що збігали з гір.

— Співаю під дощем! — Вона розчепірила руки й крутнулася на місці: — Сп-і-і-ваю під дощем!

— О’Браєн, — поцікавився Алан Ґрін з «Клемента», — з тобою все гаразд?

— Дам ді дам ді-ді дам-дам, співаю під дощем!

— Дай їй спокій, — весело промовила Консуела Гон. Вона була внизу на