Викривлений простір - Олександр Костянтинович Тесленко
— Я зараз сам підійду ближче.
Атоль вже тримав когерат напоготові.
Антик поволі дістав і свій когерат, простягнув його Атолю.
— Ми дуже схожі один на одного. І ми, здається, можемо зрозуміти один одного. Візьми мою зброю. І поклади свою зброю. І давай спробуємо порозумітися. Давай спробуємо вивчити мову одне одного…
Атоль напружився, ударом ноги вибив когерат із рук Антика.
— Хто ти? Звідки? Що хочеш?
— Я прилетів із планети Земля. А ти?
— Я не розумію тебе. Хто ти?
— Але ж і я тебе не розумію.
Атоль спрямував цівку когерата просто в груди Антикові.
— Дурень! — не втримався той.
— Що? — напружився Атоль.
— Кажу, що ти дурень! Несусвітний дурень! Адже я не проявляю ознак агресивності. Чому ж ти злишся?
Атоль якусь мить вагався, адже за домовленістю він не повинен був розуміти значення слів, сказаних Антиком, проте так чи інакше він їх розумів і після миттєвого вагання вдарив Антика прикладом когерата по голові.
— Сам ти дурень!
Антик упав — удар був сильний. Він упав і не поспішав підводитись, лише контролював усіма рецепторами, чи Атоль не збирається продовжувати напад. Атоль дивився зверхньо. Власне, він мав для того всі підстави. Антик віддав йому свою зброю, а сам безпомічно лежав на підлозі, та ще й не поспішав підводитись до бою. Боягуз! Іржава лялька, яку потрібно викинути на смітник…
— Вставай!
Антик спостерігав за ним з-під примружених повік. Зорові аналізатори останнім часом почали зраджувати, бо понизився заряд на клемах…
«Цікаво, а що роблять зараз Іван з Веронікою? Чому двері зачинені? Аби ніхто з нас не вийшов? А якщо ми тут повбиваємо один одного?!»
— Вставай!
«Який дурень цей Атоль. Він агресивний. Дивно, що я не був таким навіть замолоду. Чим це пояснити? Безліччю варіантів центрального аналізатора?..»
— Ну, підводься!
— Що ти белькочеш? Я тебе не розумію, дурню. І розуміти не хочу таких невихованих косморозвідників.
— Що ти белькочеш?
— Що з такими дурнями не граюсь!
Атоль, вже ні секунди не вагаючись, спробував знову вдарити свого антипода по голові, проте Антик був уже напоготові. Він майстерно ухилився від удару і, схопивши Атоля за ногу, позбавив його рівноваги. Той незграбно повалився на підлогу, Антик відразу зорієнтувався, схопився правицею за штекер дистанційного управління і крикнув:
— Якщо будеш пручатися, штекер залишиться в моїх руках!
— Що?! — перепитав Атоль, напружено завмерши.
— Кажу, що я висмикну штекер.
— Я тебе не розумію. Який штекер? — злякано мовив Атоль, відчуваючи як натягується в нього на спині м’який дріт.
— Зрозумієш!
10.
Андреш, поет, якого я глибоко шаную, колись і гадки не мав, що його слова «для людини доти існує спокуса і можливість схибити, доки вона живе» свого часу народять цілу теорію. «Теорію розчарувань». Суть її ось у чому: людина не повинна вірити в щирість і постійність будь-яких намірів, обіцянок, оскільки це рано чи пізно неодмінно призведе до трагедій чи просто гіркоти розчарувань. Я міг би згодитись, що в цій тез? в частка істини, якби не знав, що існування подібного погляду на життя свого часу призвело до найвитонченішого цинізму і поступового знищення духовного підґрунтя в цілого покоління землян.
… Страшної ночі після того, коли вона поховала відразу і маму, і батька, їй приснився химерний сон.
— Маргарито! Мар-га-ри-то! — ніби голос батька.
— Марга-а-а-рито-о-оо! — ніби голос мами.
— Маргарито! — ніби голос…
Але чий?
Він такий знайомий. Хоча вона була певна, що чує цей голос уперше. Проте він народжував у її душі дивне, бентежне тепло, воно розпливалося по тілу, виповнюючи його відчуттям спокою і певності у собі.
Спокій. Неспокій. Вічний спокій. Дивишся зблизька — хрестиком вишито. Мама так любила вишивати хрестиком. Дивишся здалеку — троянди палахкотять. Спокій. Неспокій. Вічний спокій. На пелюстках троянд роса прозоріша за твої сльози… Вічний спокій, розпачливіший за крик душі.
Чий це голос? Такий бентежний…
— Мамо?! Тиша.
— Тату?! Тиша.
— Маргарито!
Чий це голос? І де я зараз? Сплю? Ні. Така зелена трава, яскраво-зелена, аж очі болять. І квіти. Поодинокі, але такі великі. Не знані раніше. Чийсь обережний дотик до плеча. І тихий голос біля вуха:
— Маргарито…
Рвучко обернулася. Чоловік непевного віку в сірому костюмі і сірій сорочці з обличчям землистого кольору стояв позаду і кволо усміхався.
— Хто ви?
Чоловік розгублено знизав плечима.
— Ми просто ходимо осіннім степом і збираємо квіти, — промовив утаємничено, ніби повідомляв величезний секрет. — Але не знаємо, хто посадив ці квіти. І не ми посадили їх. Хоча дивимось, як над нами пролітають птахи. Але не знаємо, куди вони летять. І ви не знаєте, Маргарито?
— Не знаю… Вони летять кудись далеко…
Чоловік раптом голосно розсміявся:
— І хай собі летять. А в нас замість крил — коріння. Вдень і вночі воно проростає все глибше в землю.
І тут Маргарита помітила, що ноги незнайомця неприродно стрункі, сірі черевики,