Піраміда Сонця - Олександр Петрович Ємченко
Навіщо ти сів біля мене і ллєш крокодилові сльози, Арею? Найосоружніший серед богів ти мені на усьому Олімпі! Бо полюбляєш ти чвари і війни криваві та битви. Мов твоя мати, ти й сам неприборканий, буйний та грізний. Аби зловмисний такий народивсь ти від іншого бога, Був би давно під землею, і глибше, ніж всі Ураніди…
Але що зробиш? Все-таки син… Жаль рідної крові. І Зевс повелів загоїти Ареєві рани.
Цей випадок не став уроком для бога війни. Ледь оклигавши, він знову підіймає свого мідного списа. Зухвалий і невгамовний, картає Афіну, називаючи її миротворні дії «зухвалим розбратом».
— Навіщо ти, набридлива мухо, — звертається він до неї, — завжди сієш розбрат серед блаженних богів? Немає меж твоєму зухвальству. Чи ти забула, як намовила смертного мужа Діомеда кинути в мене бойовий спис, ще й своєю рукою спрямувала зброю? Але тепер ти відплатиш за все!
Щосили метнув Арей свою зброю. Та Афіна прикрилась надміцним щитом, якого не брали навіть Зевсові блискавки. Від несподіванки Арей на мить розгубився, і цього було досить, щоб могутня богиня сама оглушила його важелезним каменем.
Упав бог війни, аж золоті обладунки задзвеніли. Переможно засміялася Афіна Паллада:
— Невже ти, дурню, забув, що я дужча за тебе, і надумав зі мною змагатись? Тепер валяйся в пилюці смертним на сміх!
Та до поваленого бога війни вже поспішила богиня кохання Афродіта, обережно підвела його і повела на осяйний Олімп. Невідомо, як тільки могли вживатися такі антиподи, як війна і кохання!
У своєму лиходійстві Арей мав багатьох помічників. Його завжди супроводжували злі сили — богиня розбрату Еріда, на совісті якої лежало чимало чорних справ, у тому числі й відповідальність за згубну десятирічну Троянську війну, сини Деймос (Жах) і Фобос (Страх), іменами яких пізніше назвуть супутників Марса (який батько, таке його й поріддя).
Від Ареявело свій рід дивовижне плем’я войовничих жінок — амазонок (напевне, результат гріховодних любощів бога війни і богині кохання). Це плем’я жило на далекому березі Гостинного моря і мало вельми суворі звичаї. Коли в амазонок народжувалися діти, то хлопчиків або убивали, або ростили з них прислужників, а дівчат змалечку навчали воєнної справи. Всі амазонки були дужі, витривалі і мужні в бою. І найзавзятішою серед них була Іпполіта, і саме їй грізний Арей подарував пояс, ознаку царської влади. З цим поясом пов’язаний один із подвигів богорівного Геракла. Саме за ним, виконуючи примху царя Еврісфея, герой прибув у край амазонок, куди ще не насмілювався пробратися жодний чужоземець. Цариця Іпполіта була вражена величною поставою Геракла, його вродою, душевним благородством і безборонно зняла перед ним пояс…
Всупереч злій Ареєвій силі життя брало своє.
Важче було виконати Гераклові іншу забаганку примхливого царя Еврісфея. В Аркадії, неподалік міста Стімфал, у густому лісі оселилися дивовижні птахи. Велетенські, більші за орлів, вони мали мідні дзьоби, такі ж пазурі й крила і сипали своїми перами, наче справжніми стрілами. Вони вбивали тварин і людей, бо жили тільки м’ясом. То були страшні птахи Арея. Їх і мав вигнати з Стімфалійського лісу достославний герой.
Коли Геракл дістався до того місця, де гніздилося Арееве зловісне поріддя, і присів перепочити на галявині, на нього зненацька посипалися смертоносні пера. Герой мерщій накрився лев’ячою шкірою і почав розстрілювати міднокрилих фурій з лука. З жахливим передсмертним квилінням нападники каменем падали на землю. Герой бив так влучно, що не схибив жодного разу. Та чим менше у нього ставало стріл, тим густішав над ним рій мідних пер, і згодом Геракл збагнув, що в такий спосіб йому не здолати гелготливу гавру. Він уже втомився і, щільніше напнувши на себе лев’ячу шкіру, ледь-ледь відстрілювався. І тут йому чи привиділося, а чи справді перед ними постала у золотих шатах мудра Афіна Паллада, незмінна його опікунка. У руках Геракла опинилися два великих дзвінкі тимпани.
— Це твоя зброя, — почувся згори чудодійний голос.
Піднявши над головою чарівні інструменти, Геракл почав чимдуж у них бити. На всю округу здійнялася така какофонія, що зловісні птахи не витримали, залопотіли, забряжчали з переляку крильми і мерщій полетіли, щезнувши за обрієм.
Підступні сили Арея відступили. У Стімфалійському лісі знову забуяло життя.
Але було ще в багатому маєстаті Арея зачароване поле, яке ще нікому не вдавалося виорати і засіяти. Це надлюдське завдання лягло на плечі молодшого побратима Геракла — Ясона. Коли герой прибув до Колхіди, місцевий цар Еет, дізнавшись про мету приїзду аргонавтів, страшенно розлютився:
— Якби ви не були мої гості, я звелів би відтяти вам голови, негідники, ошуканці! Не золоте руно’вам потрібне, а моє могутнє царство, що розпросторилося від синього моря до скіфських степів.
— Даремно гніваєшся, царю, — спокійно мовив Ясон. — Не потрібні нам твої землі. Ми воліємо мерщій повернутись додому. Та ми пообіцяли привезти золоте руно. Без нього нам не жити…
Похмуро слухав Еет лагідну і мирну мову гостя, а сам потай снував чорні думки.
— Гаразд, — сказав він, — ви поїдете додому із золотим руном, якщо ти, Ясоне, зораеш вогнедишними биками поле, засієш його драконовими зубами і здолаєш воїнів, які там виростуть.
Так мовив цар і зловтішно всміхнувся.
Отут і настав би кінець нашому героєві, якби не царева донька Медея, котра закохалась в Ясона і ладна була піти за ним на край світу. Вона вручила коханому чарівне зілля, котре й захистило героя від вогню і зброї. Ясон зорав Ареєве поле, засіяв його зубами дракона і винищив воїнів, що постали на ньому.
Арей знову залишився при своїх інтересах.
Отаке реноме бога, ім’ям якого назвали четверту планету нашого сонячного мегаполісу.
Знав би
