Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко
— Може, він термометр натирав, — припустив Влад. Мама похитала головою:
— Та ні… «Натертий» термометр — дитяча легенда. Хто хоч одну дитину виростив, той рукою виміряє температуру з точністю до двох десятих… — вона поглянула на свою долоню. — А я тоді, влітку, здала… Та ж нервувала, Владе! Син утік — хвилювалася-таки… трішки. Так?
— Мамо, — буркнув Влад тихенько. — Ну, пробач, будь ласка.
— Та я ж не дорікаю, — здивувалася мама. — Я навпаки… У мене, так би мовити, камінь із серця…
Вони увімкнули телевізор, пліч-о-пліч всілися на дивані — і до півночі дивилися якийсь дурний фільм, раз у раз обмінюючись в’їдливими щодо нього коментарями.
* * *
— А я у відрядження їду, — радо повідомила мама днів через десять. — Ти хотів самостійності — тож прапор тобі в руки. Уперед! Тільки будинок не спали зі своєю командою.
— Ти ж завжди відмовлялася од відряджень, — промурмотів захоплений зненацька Влад.
— Усе життя відмовлялася… А тепер з’їжджу. На тиждень.
— Так довго?!
Мама розвела руками:
— На менший строк нема рації їхати, ти вже вибач… Тренуйся жити самостійно. Тобі вже шістнадцять незабаром…
Влад розтулив було рота — та так і закрив, ухолосту. Злякався бозна-чого. Чи то маминих кпинів…
Чи то побоявся злякати спокійну мамину впевненість, що усе буде добре.
Вона, ця впевненість, безліч разів виручала його в житті. У дитинстві такий мамин спокій уявлявся йому простягненою в майбутнє рукою, що вибудовує там події бажані і руйнує лихі.
І, вкотре довірившись маминій внутрішній силі, Влад змовчав.
* * *
На третій день рано-вранці Влад підскочив у ліжку від телефонного дзвінка. Телефон теленькав не вмовкаючи — дзвонили по міжмісту.
— Слухаю?!
— Говоріть з Маківкою, — байдуже запропонувала телефоністка.
— Якою… алло?
Тріскотня у слухавці.
— Владку, — мамин голос долинав наче з-під товстої ковдри. — Що з тобою?
— Зі мною? Усе гаразд, усе нормально… А ти де? У цій… У Маківці?
— Я їду додому, — повідомила мама. — Буду по обіді.
— Зі мною усе в порядку…
— Так, так. До зустрічі…
Короткі гудки. А за хвилину по тому, як Влад поклав трубку, телефон задзвонив знову, і телефоністка, байдужа, наче робот, поцікавилася:
— Поговорили?
— Так, — сказав Влад.
Спросоння він завжди міркував тугувато.
Маківка…
Мама повертається.
Він ледве досидів до кінця уроків, бігцем повернувся додому, поставив розігріватися обід. Чомусь ота Маківка, згадана телефоністкою, не йшла в нього з голови. Знайома назва? Маківка, Маківка…
Нарешті він поліз у книжкову шафу і відшукав там «Атлас автомобільних доріг», свого часу куплений у «Букіністі» саме через наявність короткого опису не лише до великих, але й до малих населених пунктів.
Маківка. Сто тисяч жителів. Краєзнавчий музей, стоянка стародавньої людини, регіональний Будинок малюка…
Саме цієї миті ледве чутно заскрипів ключ у замку, і водночас Влад зрозумів, що по всій квартирі смердить підгорілим на пательні пюре.
— Мама!
Вона дивилася на нього, начебто вперше бачила. Поклала руку на плече, притягла до себе, обійняла:
— Сон мені наснився кепський… Стара вже я для відряджень. Неможливо працювати, коли постійно ввижаються якісь лиха. То пожежа… то наче ти під машину потрапив… Розпестила я тебе, і сама розніжилася. Так і житимеш, під маминою спідницею…
Вона жартувала. І зовсім не здавалася хворою, навіть блідою не виглядала. Обережно обіймаючи плечі під вогким плащем, Влад гарячково міркував, що тепер говорити і що робити.
— Мамо…
— Зі мною все гаразд. Я… просто скучила. Не тіш свою фантазію, я просто скучила за сином…
Він поставив розігріватися нову порцію пюре. Пюре залишалося ще чимало — цілісінька каструля, передбачалося ж бо, що Влад цілий тиждень пробуде сам-один на господарстві…
— Ти була в Маківці?
Він усе-таки не стримався. Треба було дати їй поїсти, відпочити… Сім разів відміряти, — і тоді вже запитувати.
Мама не вміла прикидатися. Її реакція сказала Владові більше, ніж будь-які слова.
— Я салат наріжу, — запропонував Влад, відводячи очі.
— Наріж, — тихо погодилася мама. — Так, я була… Там такий поганий зв’язок…
Влад міг би сказати, що відрядження в мами було в зовсім інше місто. Але він змовчав.
— Я поїхала в це Гродново, — тоскним голосом почала мама. — Зупинилася в готелі… паскудному… зареєструвалася на цій конференції, прослухала кілька доповідей… і зрозуміла, що даремно приїхала. Якісь другорядні проблеми, третьорядні доповідачі… А тут іще ці сни. Коротше, на другий день я прочитала свою доповідь і поїхала назад…
Влад міг би сказати, що Маківка — це далеко не по дорозі з Гродново, а зовсім навіть у протилежний бік. Але він змовчав.
— І заїхала в Маківку, — зітхнувши, зізналася мама.
«У Будинок малюка», — заледве не вирвалося у Влада.
Мама звела на нього втомлені, наче затягнуті мжичкою очі:
— А чому б це мені не заїхати до Маківки? У мене там були… Залишилися гарні знайомі… Ті, що допомагали мені тебе усиновити…
«Але ти з ними п’ятнадцять років не бачилася», — хотілося сказати Владові.
— Ми давно не бачилися… Дехто вже й умер, виявляється…
— Оселедець будеш? — запитав Влад. — Із олією?
— Ні, — мама похитала головою. — Я взагалі їсти не хочу. Зроби мені чаю, будь ласка…
Влад притис важким чайником блакитний віночок пальника.
Він розумів, мама щось недоговорює. І що він, Влад, ніколи не зважиться запитати прямо, не домагатиметься відповіді.
А ще знав: ці недомовки назавжди лишаться між ними. Не даватимуть спокою.
Вони довго німували. «Зовні» була наче звичайна розмова: Влад розповідав про події в школі, мама скаржилася на протяги в потягах, на дорожнечу квитків — але «всередині» між ними було гробове мовчання, і обоє це розуміли, і хотіли б перервати пусту балаканину — але все ніяк не наважувалися.
— Я піду до себе, — сказав нарешті Влад. — Уроки…
— Звісно, — кивнула мама.
І Влад пішов.
Уже на сходах його наздогнало коротке мамине:
— Владе…
Він озирнувся.
— Я шукала ту адміністраторку, — промимрила мама, дивлячись йому в очі. — Ту, котра вмовляла мене не брати тебе. Вибрати когось іншого. Я хотіла знайти її… Але вона померла.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Випускний
* * *
Світанок лежав над річкою, сіренький, непоказний, хмарний, він аніскілечки не відповідав своєму величному призначенню — відокремлювати дитинство від юності.
— Ранок нового життя, — буркітливо сказала Марфа Чисторій.
— Уже який є, — гмикнув Влад.
Випускний бал закінчувався. Вони
