Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Він знав про два такі випадки й тут, у Нікарагуа. Років із сто тому в місті Леоні жив один поважний сеньйор на прізвище Кандіа, чоловік багатий і порядний, який додержував суворих звичаїв. Ворогів він не мав. Якось ополудні, перед самісіньким обідом, до нього хтось завітав. Сеньйор Кандіа поговорив з тим гостем кілька хвилин, а тоді сказав дружині трохи почекати з обідом — мовляв, він зараз повернеться.

І вийшов з дому. Та минали години, настала ніч, потім новий день, а сеньйор не повертався. Його шукали в друзів, у місті, в лікарні, в’язниці, обстежили навколишні ліси та крутояри, річки та колодязі, обійшли ввесь берег моря. Згодом обнишпорили кордони з Коста-Рикою, Гондурасом і Сальвадором, та знову нічого не знайшли. І не було нікого, хто бачив би зниклого на вулиці чи поблизу будинку. Ніхто не виявив жодних його останків, і взагалі більш ніхто нічого про того чоловіка не чув.

Другий випадок стався у Манагуа, про що написав у своїх спогадах досить відомий актор. Це трапилося сімдесят або вісімдесят років тому. Йшлося про одного шевця, який жив зі своєю дружиною в хатині на околиці міста. Швець майже ні з ким не водився, і жили вони дуже скромно й відлюдно. Якось опівночі хтось постукав до них у двері. Швець пішов відчиняти, і дружина чула, як він з кимось розмовляє. Потім він повернувся і сказав, що на хвилинку вийде з дому, вдягся і пішов. Та так більше й не повернувся.

Це нажахало сусідів. Зниклого шевця намагалися розшукати, та оскільки йшлося про людину небагату, то шукали не дуже старанно. Пошуки нічого не дали, але випадок той запам’ятався надовго.

Як трапляються такі таємничі пригоди? Чому ніколи не виявляють жодних слідів зниклого? Куди діваються тіла? Сотні подібних запитань, на які не було відповіді, виникали в голові. Адже кожної хвилини можуть зникнути й твої друзі, родичі, діти… І все це тихо, без галасу та шуму, без криків та скарг. Хто ж забирає людей? Може, якісь сексуальні маніяки, що влаштовують жахливі оргії з тілами загиблих, думав він. Чи лікарі-злочинці, які розтинають тіла для своїх досліджень? Ні. В таких випадках усе-таки бодай щось лишилося б.

У голові зароїлися нові припущення, маячні й невірогідні. Може, це інопланетяни прибувають на Землю і хапають людей, щоб показувати їх у себе? А може, сам сатана, глузуючи з Бога, забирає до себе душу людську разом із тілом? Чи, навпаки, Ілля-пророк переносить святі душі просто в райські кущі?

Та факт лишався фактом: люди щезали в усіх закутках Землі. А все-таки, як же вони щезають? Відлітають космічним кораблем? А може, Земля розверзається й поглинає їх? Чи якісь невидимі промені або пекельні сили розкладають їхні тіла на атоми?..

Як уникнути такої страшної загрози? Як захищатися, коли б таке сталось і зі мною? — думав він.

Думки так переплутались у нього в голові, що він зовсім утратив сон. Краще вже загинути на війні від руки ворога, чи в корабельній катастрофі, чи навіть від ножа вбивці.

Цікаво, а як же вони вибирають жертву? Може, насилають невидимих емісарів, які нас вивчають, дізнаються про наші звички, ходять назирці, аж поки одного дня…

Одного дня настав кінець його сумним і моторошним фантазіям. Якось уночі, вже перед світанням, хтось тихенько постукав у двері. Зі своєї кімнати він чув, як батько, човгаючи пантофлями, підступив до дверей і запитав хто там. Відповіді він не почув, зате почув човгання пантофлів біля свого ліжка:

— Вставай, там до тебе прийшли.

Якийсь час він іще лежав. Хто міг прийти до нього о такій порі? Він підвівся й сів, удивляючись у темну ніч. Ніякого страху не відчував: мало чого його кличуть!.. Та все ж візит видавався дивним. Якби завітав друг, то ввійшов би, якби з кимось стався нещасливий випадок, так зразу й сказали б. З роботи серед ночі не прийдуть. Поліція?.. Але він нічого поганого не робив, крім того, поліція вдирається без попередження. То, може, це… вони?

По спині продерло морозом, стало страшно. Але водночас виникла цікавість.

Він почав машинально вдягатися. Штани, черевики, сорочка. Зібрав звичайні речі: носовика, ручку, гребінця, — взяв трохи грошей, надяг піджака і вийшов з кімнати. Було тихо, ніхто більше не стукав, та відчувалося, що хтось чекає на нього за дверима, в сірій досвітній сутіні. Якийсь могутній поклик линув іззовні й паралізував волю. Він ішов коридором повз мовчазні темні кімнати родичів, хотів крикнути: «Прокиньтесь, рятуйте, допоможіть!» — та крижаний холод здавив горло. Відтак пішов швидше, механічно переставляючи ноги. Підступив до дверей, тихенько відімкнув їх, акуратно причинив за собою.

Ніякого звуку ззовні, жодного крику, чи скарги, жодних ознак боротьби…

Петер Бонев [42]

ЖИТТЯ В ПРОСТОМУ ОБЧИСЛЕННІ

Оповідання

З болгарської переклав Іван Білик

Я сподівався, що він сьогодні не прийде, бодай сьогодні, але він уже йшов — пухка хмара куряви наближалась і наближалась, маленька земна хмариночка на потьмянілому обрії, точно там, де степ западався й починалось море. Хоча моря вже й не було, його проковтнула пітьма; десь там кінчався світ, і та хмаринка виринала з його безодень і прірв, із нічого.

Степ тонув у порожнечі, повітря гусло, і анемічні кущі та схоже на обмиті черепи каміння, і сліди коліс, які змережили рівнину в усіх можливих напрямках, і самотні цистерни, і прямокутники порожніх бараків, — увесь цей натомлений світ прагнув сну й відпочинку. Засинали ховрахи, спали бекаси, навіть сиві, припалі порохом вужі поснули.

Ніде не чутно було й звуку.

Тільки хмарка, та бліда й трохи дивна плямочка на темнім обрії, котилася й ставала чимраз більша, аж поки стала великою білою хмарою.

Я знав, що буде далі, знав наперед і нітрохи не сумнівався, що все відбуватиметься саме так, як я думав і як передбачав. Рівно десять днів тому нічний ураган зруйнував естакаду, і сьогоднішній вечір нічим не різнитиметься від дев’яти попередніх вечорів. Ці хвилини ще не набридли мені, можливо, ніколи й не набриднуть, але я вже відчував, що все повторюється й починає вертітись навколо одного; ми теж топталися на місці й чимраз дужче втрачали під собою ґрунт; нам усе вже видавалось недостатнім, мовби й