Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Чуєш, ану припини, добре? — Сідає біля неї і дмухає на свій чай. Відкинуте нею горнятко лежить на підлозі, на дошках парує темна пляма. Віддалік підіймається і розкривається конюшина: привид… Перегодом бере Слотропа за руку.
— Гадаєш, мені хотілося йти?
Вона починає плакати.
Плаче весь день. Слотроп засинає, кудись пливе під її хлипання, доторки — то він її торкається, то вона його… Уві сні про ті часи його знаходить тато. Наприкінці дня Слотроп блукав берегом Манґаганнока біля ветхої паперової фабрики, покинутої ще у дев’яностих. На тлі сяйва пригаслого помаранча злітає силует чаплі. «Сину, — розсипається вежа слів, вони падають і падають одне на одне, — три місяці тому помер президент». Слотроп стоїть і лається. «Чому ти не сказав? Тату, я його любив, а тобі аби продати мене «IG». Ти мене продав». Старечі очі сповнюються слізьми. «Ох, синочку…» — намагаючись узяти його за руку. Але небо спохмурніло, чапля полетіла, порожній кістяк фабрики і темне повноводдя річки кажуть, що час іти… а потім тато зникає, навіть не встиг попрощатися, але обличчя його після пробудження ввижається ще довго, обличчя Бродеріка, що продав його, і печаль, яку привніс у цей сон Слотроп, дурноверхий базіка. Над ним схиляється Маргерита, кінчиками нігтів витирає сльози з його обличчя. Нігті дуже гострі і часто завмирають, коли наближаються до очей.
— Я боюся, — шепоче вона. — Всього. Свого обличчя у дзеркалі — коли була малою, мені казали не дивитися в дзеркало так часто, бо побачу за склом Диявола… і… — озирнувшись на білоквітчасте дзеркало, — треба його накрити, благаю тебе, його можна накрити… там вони… особливо вночі…
— Та годі вже. — Він присувається, щоб пригорнутися тісніше. Обіймає. Сильне тремтіння, можливо, невпокійливе: невдовзі він і собі трясеться, у резонансі. — Будь ласка, заспокойся. — Те, що нею володіє, потребує доторків, невситимо прагне їх пити.
Така глибина його лякає. Він почувається відповідальним за її безпеку, а часто — мало не у пастці. Спершу вони проводять разом цілі дні, потім йому треба виходити сплавляти травичку або на промисел. Він мало спить. Зауважує, що мимохіть бреше: «Усе добре», «Ні про що не турбуйся». Іноді йому вдається побути на самоті біля річки, він ловить рибу на шмат волосіні і Ґретину шпильку. За день — рибка, як пощастить — дві. Нетямущі рибки, бо на те, що плаває нині у берлінських водах, кинешся хіба з відчаю. Коли Ґрета плаче уві сні довше, ніж він може цей плач витримати, доводиться її будити; тоді вони намагаються поговорити або потрахатися, хоча він усе рідше має до того настрій, і від цього їй робиться ще гірше, бо вона відчуває, що він її відштовхує, і він це таки робить. Шмагання начебто її втішає, і він залишається вільним, але іноді його це настільки втомлює, що й на таке вже бракує сил. Вона безперервно його провокує. Якось увечері він поклав перед нею варену рибину, нездорового на вигляд жовтистого гольця з пошкодженим мозком. Ґрета не може такого їсти, її нудить.
— Треба їсти.
Вона крутить головою, спочатку в один бік, а тоді у другий.
— Матінко рідна, як же тоскно, послухай, манда, ти не одна страждала — коли ти востаннє була надворі?
— Ага. Раз за разом забуваю, як ти настраждався.
— Бляха, ви, німці, пришелепуваті, ви всі думаєте, що цілий світ проти вас.
— Я тобі не німкеня, — згадує, — я ломбардка.
— А то дуже близько, кицю.
Із сичанням, ніздрі роздуті, хапає маленького столика, відштовхує, тож тарілки, столове срібло, риба — все летить і робить великий «хляп» об стіну і починає стікати на підлогу, цій дурноголовій навіть у смерті не поталанило. Вони сидять на вцілілих стільцях, між ними — півтора метра небезпечної відстані. Тепле й романтичне літо 45-го, хай і капітуляція, все одно переважає культура смерті: те, що Бабуся називала «злочином пристрасті», через відсутність якихось інших пристрастей стало переважним способом з’ясування стосунків.
— Витри.
Блідим обгризеним нігтем вона цокає по верхньому зубу і регоче, ох, той чарівний сміх Ердманн. Слотроп, здригаючись, уже хоче сказати: «Ти навіть не уявляєш, наскільки ризикуєш…» Але випадково кидає погляд на її обличчя. Аякже, якраз вона і уявляє…
— Гаразд, нехай так. — Розкида її білизну по всій кімнаті, аж поки не знаходить чорний пояс. Від металічних підв’язувальних прищіпок поверх збляклих колишніх синців на сідницях і стегнах виступають маленькі й темні зігнуті сліди. Мусить пустити трохи крові, бо в іншому разі риба й далі валятиметься на підлозі. Вже відшмагана, вона вклякає і цілує його чоботи. Ну, не зовсім те, чого їй хотілося, але дуже до того близько.
Що не день, то гірше, і він уже боїться. Раніше нічого навіть подібного не бачив. Коли він виходить у місто, вона благає прив’язати її панчохами, розіп’яти такою собі зіркою межи стовпчиками ліжка. Деколи вона йде з дому, зникаючи на кілька днів, а тоді повертається і розповідає про негрів із військової поліції, що били її кийками, а тоді трахали в зад, і як вона кайфувала, сподіваючись викликати якусь расово-сексуальну реакцію, щось химерніше, щось інакше…
Хай би чим вона була одержима, але й він цим заражається. Тепер у руїнах по краю кожного залому йому ввижається пітьма, яка виповзає з-за них. Світло чорними голубами гніздиться у волоссі Маргерити, він дивиться на свої крейдяні руки, з кінця кожного пальця спливає і переливається пітьма. У небі над Александерплац він бачив мандалу оберста Енціана — KEZVH, а ще обличчя Чичеріна вже не в одного «проліска». Якось крізь нічний туман на фасаді «Titania-palast» угледів написане червоним неоном: УМРИ, СЛОТРОПЕ, а якоїсь неділі на Ваннзее армада вітрильників, які одноманітно хилилися, як уві сні, проти вітру, безперестанку ходила вздовж протилежного берега, та ще ватага малечі у пілотках зі старих військових карт надумала втопити Слотропа, принісши його у жертву. Врятувався, пробелькотівши три рази «Hauptstufe».
Будиночок біля річки — загорода, що виконує роль підвіски на пружині для непогоди та дня, допускає лише незначну циклічність світла й тепла, аж до пізнього вечора, а тоді знову зранку й аж до полудневого піку, але все пом’якшується ніжним похитуванням від землетрусу дня зовні.
Коли Ґрета чує вуличну стрілянину на дедалі більшій відстані, згадує про павільйон звукозапису на початку своєї кар’єри і сприймає вибухи за репліки, які підказують на титанічних знімальних майданчиках її мрій, які поступово наповняться тисячею статистів: покірні, гнані пострілами гвинтівок, вони підіймаються й опускаються,
