Веселка тяжіння - Томас Пінчон
Кінський череп: очниці порожні аж до самої основи. Всередині міцно скручений цигарковий папір із запискою від Зойре. «Raketemensch! Der Springer просить передати тобі ось це, його символ. Не загуби — по ньому він тебе упізнає. Я на Якобіштрассе, 12, 3er Hof, номер 7. Привіт У/7, Ваш. Твій?» От, «Привіт У/7» — старий підпис Джона Діллінджера. Цього літа у Зоні його використовують геть усі. Показує людям, як вони ставляться до певних речей…
Карту з маршрутом до свого нинішнього притулку Зойре теж додав, знову доведеться йти у британський сектор. Постогнуючи, Слотроп вибирається назад — у болото і ранній ранок. Біля Бранденбурзьких воріт знову починає мрячити. Уламки Воріт досі захаращують вулицю — розбиті під час обстрілу, хиляться у дощове небо, їхнє мовчання колосальне, притлумлене, він чалапає повз них, обходячи їх з флангу. Колісниця поблискує жаром, мчить непорушно, тридцяте сторіччя, і хвалькуватий Ракетмен щойно приземлився на екскурсію по руїнах, сліди стародавньої європейської цивілізації на пустельному узгір’ї…
Якобіштрассе, як і більшість навколишніх нетрів, пережила вуличні бої без особливих втрат, її внутрішня пітьма і муровані тіні тримаються, не зважаючи на схід чи захід сонця. Номер 12 — це квартал багатоквартирних будинків, споруджених ще до Інфляції, п’ять чи шість поверхів і мансарда, п’ять чи шість Hinterhöfe ховаються один в одному — порожні коробки у подарунку жартуна, але останній двір тхне тим самим варивом, сміттям і сечею, що й десятиліття тому. Ха-ха!
Слотроп човгає до першої арки. Вуличний ліхтар кидає тінь його плаща у чергову арку, і кожна арка позначена вицвілою білою фарбою: Erster-Hof, Zweiter-Hof, Dritter-Hof u.s.w.[430], в’їзд, як до «Міттельверк», параболічний, але більше скидається на роззявлений рот і горлянку, хрящові суглоби відступили і чекають, готуються проковтнути… над пащею два квадратні ока, білки з органді, смоляна райдужна оболонка витріщилися на нього… сміється, як і багато років поспіль, брезклим, деренчливим сміхом, наче котиться або стукотить під водою у мийниці важка порцеляна. Безтямне хихотіння, велике геометричне «я», чого смикаєшся, заходь… Але біль, двадцять, двадцять п’ять років болю паралізовані в тому глибокому горлі… старий покидьок, байдужий, підсілий на виживання, вже роки вичікує, вичікує на вразливих телепнів, ну от як Слотроп, аби показатися їм, сміючись і плачучи, і все у тиші… з Обличчя — обпаленого, хворого, уже давно в агонії — злущується фарба, і як ступити в цю шизоїдну горлянку? Просто цього хоче від Слотропа вартовий і могутня Студія, natürlich[431]: Слотроп цього вечора — здитинілий персонаж; що рухало ним цієї ночі, рухало ним та іншими самотніми берлінцями, які виповзали надвір тільки в отакі пустельні години, нікому не належачи, нікуди не прямуючи, так це їхня незбагненна потреба зберегти бодай мінімальне населення у змарнілих і давноминулих краях з міркувань суто економічних, хоча, хто знає, може, і з емоційних причин…
Зойре також у русі, хоча й усередині, нишпорить у своїх мріях. Скидається на одну велику кімнату, темну, обкурену тютюном і дурманом, викришений тиньк у проламах стін, по всій підлозі солом’яні лежаки, на одному якась пара тихенько розкурює пізню сигарету, на іншому хтось хропе… лискучий концертний рояль «Імперіал» Бьозендорфера, на який спирається Труді у самій гімнастерці, відчайдушна муза з голими довгими ногами нахиляється, потягується…
— Будь ласка, Ґуставе, лягай спати, вже розвиднюється. — Їй у відповідь лишень роздратоване деренчання басових струн. Зойре непорушно лежить на боці, таке собі всохле дитя, обличчя — наче стрибав з другого поверху, «вітальний масаж» боксерськими рукавичками жіночного сержанта у поліційному відділку, золотаве світло надвечір’я над іподромом у Карлсгорсті, чорний відблиск нічних тротуарів на бульварі — побрижених, як шкіра на камені, біле світло атласних суконь і келихів, шеренгами вишикуваних перед дзеркалами бару, рубані «U» над входами до метро, які зі спокійним магнетизмом націлені в небо, щоб відловити кількох сталевих ангелів захвату, млосної капітуляції — обличчя, що вві сні страхітливо старе, покинуте в давнині свого міста…
Його очі розчахуються, якусь мить Слотроп — лише тіні та зелені складки і підсвічений шолом, параметри яскравості ще треба виставити. Виникає мила усмішка з кивком, усе гаразд, ja, як ся маєш, Ракетмене, was ist los? Хоча невиправний старий наркоман не настільки люб’язний, щоб втриматися від негайного порпання у торбі і перевірки її нутрощів, очі — дві просцяні у сніговому заметі дірки — дивляться, що там є.
— Думав, тебе десь прихопили.
Зойре виймає марокканську люльку і заходиться розминати жирну пучку гашишу, мугикаючи популярну румбу:
Отака з Марокко дрібнич-ка,
Лишень була би доб-ра нич-ка.
— Ага. Ще таке, Шпрінґер прикрив наш монетний двір. Тимчасова затримка, ну, щось таке.
— Як «щось таке»? Ви ж із ним, як риба з водою.
— Та де там. Він обертається на високих орбітах. — Все ускладнилося, це через американські окупаційні гроші, вони на Середземноморському театрі воєнних дій більше не дійсні, а райхсмарки союзні сили приймають дуже неохоче. Шпрінґер теж має мороку з платіжним балансом, тому займається серйозною спекуляцією стерлінгами, а…
— Але, — каже Слотроп, — тоді як із моїм мільйоном, Емілю?
Зойре втягує жовтий вогник, що стелиться через вінця чашки люльки.
— Пішов туди, де жимолость в’ється. — Саме так сказав Ювілейний Джим Фіск комітету Конгресу, що 1869-го розслідував його і Джея Ґулда оборудки із золотом. Ці слова нагадують про Беркшир. Нічого не вдієш, але Слотроп розуміє, що Зойре не може бути на боці Поганих Хлопців. Хай би ким Вони були, у їхній грі душать, а не нагадують.
— Гадаю, можна продавати унціями з моєї частки, — розмірковує Слотроп. — За окупаційні паперові гроші. Вони ж наче стабільні, так?
— А ти не сердишся. Нітрохи не сердишся.
— Ракетмен вище такого гімна, Емілю.
— Маю для тебе сюрприз. Можу дістати «Шварцґерет».
— Ти?
— Шпрінґер. Я попросив для тебе.
— Не бреши. Що, правда? А хай тобі добре буде, та невже? Як