Ураган - Ігор Маркович Росоховатський
Я розповів, у якому становищі ми опинились і що чекає нас усіх: скорочення штатів, втрата авторитету лабораторії…
Я читав на обличчях моїх співробітників розгубленість і напружені роздуми. Тільки Зима пожвавішав: чорні палкі очі заблищали:
— А вихід є.
Всі повернулися до нього.
— Кажіть, будь ласка, — запропонував я.
Як завжди, він почав здалеку — з відомого всім. Про те, що ми йдемо від природних, зразків, де все побудовано на принципах універсалізму, до приладів з вузькою спеціалізацією. Про те, що складність веде до зниження надійності, а проблеми надійності вимагають взаємозамінності частин, додаткового контролю й таким чином ведуть до більшої складності. Нарешті він перейшов безпосередньо до своєї пропозиції.
— Біда в тому, що нове ми шукаємо на старих, випробуваних шляхах і не знаходимо його не тому, що не вміємо шукати, а тому, що його там нема. Ми забули про правило спіралі. Настав час повернутись од спеціалізації до універсалізму, перейти від неорганіки до органіки, від друкованої схеми й кристала до живої клітини. Якби зібрати докупи все, що ми зробили, можна було б скласти схему живої істоти з майже ідеальним пристроєм нюху. Це й буде той універсальний прилад, який ми мріяли створити!
Зчинився галас, усі засперечалися. Нарада тривала до півночі. Додому я йшов разом із Зимою. Прощаючись, сказав:
— Ви очолите відділ по розробці загальної схеми нового “аза”. Микола Іванович здійснюватиме зв’язок з інститутом синтезу білка, а я добиватимуся нових асигнувань.
Демонстрація “аза 1-В”, створеного лабораторією професора А. С. Михайлова спільно з Інститутом синтезу білка, відбувалася в сесійному залі Академії наук. Професор А. С. Михайлов під вітальні вигуки друзів зійшов на кафедру і почав розповідати історію винаходу. Два лаборанти принесли клітку із закритими шторками. Професор натиснув кнопку, і шторки розсунулись. У клітці було звірятко, що скидалося на лабораторну мишу, але його шкурка була іншого кольору.
— “Аз-Один-Ве”, — промовив А. С. Михайлов. — Орган нюху, вмонтований у цей живий організм, дає змогу звіряткові не тільки вловлювати й гранично точно аналізувати найслабкіші запахи, а й сприймати інші коливання, інші хвилі. За допомогою свого органу воно може, наприклад, сигналізувати космонавтам про виникнення тріщин в обшивці корабля ще тоді, коли ніякий інший прилад нездатний цього вловити.
На демонстраційному екрані спалахнули колонки цифр, що описували характеристики звірятка і його дивовижного органу нюху.
Але раптом підвівся академік Т. В. Кваснін. Його обличчя палало обуренням. Він підняв над головою, мов зброю, важелезний том “Життя тварин”.
— Ваш винахід скидається на анекдот, професоре, — сказав академік. — Знаєте, що ви винайшли і як звалися колись ваші “ази”?
У залі було багато журналістів — кореспондентів центральних і зарубіжних газет. Кожен рух мого друга Аскольда Михайлова відразу фіксувався на плівку. І коли академік Кваснін обрушив на нього свій сарказм та обурення, він не здригнувся. Схилив набік голову, уважно слухав академіка, а той не вгавав:
— Подумати тільки: звірятко сигналізує космонавтам про виникнення тріщин в обшивці! А воно не може завбачити катастрофу? Саме так невігласи говорили про його предків, що тікали з корабля задовго до того, як він тонув. Ви просто скористалися з того, що тепер на планеті лишились тільки лабораторні білі миші, у яких нюх мало розвинений. Ви, мабуть, розраховували, що ніхто не пам’ятає про їхніх предків — сірих мишей, так званих полівок? Так от, ви сконструювали, синтезували сіру мишу — полівку!
Нервова напруга розрядилась. Академіки сміялись, як діти. Я теж не міг утриматися. А професор Михайлов стояв на кафедрі, спокійно дивився то на академіка Квасніна, то на присутніх у залі. Це так вплинуло на всіх, що зал поступово стих.
І тоді Аскольд Семенович сказав:
— Хіба мало істин висловлено у формі анекдота? І хіба не були анекдотами деякі істини, висловлені цілком серйозно?
Він поклав руку на клітку із звірятком і звернувся до академіка Квасніна:
— Ви маєте слушність. “Аз-Один-Ве” схожий на мишу-полівку. Але тільки схожий. Ми не повторили природи. Перед вами таблиця характеристик “Аз-Один-Ве”. Порівняйте її з характеристикою нюху звичайної миші, яка існувала в природі…
На другій половині екрана спалахнули колонки цифр. Потім їх замінили інші цифри.
— Це вже характеристика можливостей апарату нюху собаки. Як бачите, порівняно з мишею і собакою, “аз” має переваги — сім діапазонів. Завдяки йому ми встановили, наприклад, що запах приємний тварині, коли модуляції коливань молекул запашної речовини відповідають модуляціям біострумів у певних групах клітин. Більше того, синтезована миша відчуває ультразапах. Та найдивовижніше те, що ультразапах ось у цих частотах коливань стає схожий на деякі види жорстких випромінювань, а тут — відрізняється від усіх відомих нам хвиль, нагадуючи за здатністю проникнення псі-хвилі, вигадані фантастами. Анекдот же полягає в тому, що подібні властивості ультразапаху завбачали ви самі, академіку Кваснін!
…Для участі в Першому Всесвітньому конгресі з ультразапаху в Токіо виїжджала радянська делегація. Очолював її всесвітньовідомий учений академік А. С. Михайлов. Я теж був серед проводжаючих. Просто не міг не прийти. Я пишаюся дружбою із знаменитим Аскольдом Семеновичем Михайловим. До речі, ми й тепер зустрічаємося з нпм, і він іноді просить відредагувати його статтю для журналу чи газети…
А Зима, виявляється, збирає матеріал для своєї кандидатської дисертації…
НЕУВАЖНІСТЬ
Науково-фантастичне оповідання
Праворуч від мене хтось одчайдушно заволав. За мить з кущів на майданчик перед колишньою диспетчерською вискочила людина у дивовижному вбранні. За нею гналась якась тварина. Майже інстинктивно я натиснув на кнопку пістолета-лазера. Тонкий промінь торкнувся звіра, і він упав.
Я гукнув, щоб незнайомець зупинився, але той навіть не обернувся, біг далі. Тільки війнули поли та зашаруділо гілля кущів.
Я підійшов до мертвої тварини. Довгі лапи з чіпкими пазурами, хижа пащека з великими гострими зубами… Та це ж собака! Дог! Але звідки тут узявся пес? Адже люди вже давно залишили супутник Арей-3. Остання експедиція, що спостерігала Юпітер, працювала тут років десять тому. Очолював її мій земляк Алик Сьомій і, звісно ж, ніяких собак — справжніх чи шукачів-кіберів — вони з собою не брали.
А людина? Хтось із команди корабля? Тоді чому в такому чудернацькому вбранні? Я підійшов до кущів, де зник утікач, і завмер од жаху. На траві, яку виростили спеціально для супутників із штучною атмосферою, я побачив людину, певно, мертву. Це була молода жінка. Її одяг дуже скидався на вбрання незнайомця, що тільки-но тікав од собаки. Довгі поли накидки, довгі рукава. Сукня із важкої оксамитової
