Ураган - Ігор Маркович Росоховатський

Я, звичайно, не згоден з цим твердженням: люди ж не тварини, яких досліджує мій друг Аскольд Михайлов. Одного разу він повів мене у віварій і показав нескінченні ряди кліток з табличками.

— Ти розпізнаєш цих білих мишок? — здивувався я.

— Вони однакові тільки на перший погляд, — упевнено відповів він. — Ось зараз я маю вибрати трьох для дуже складних дослідів. Якщо візьму не тих, досліди можуть не вийти, — і він подивився на тварин зосереджено й оцінююче. Я згадав, що так він дивився і на нас, коли, наприклад, треба було підібрати команду плавців для участі в змаганнях.

Не дуже часто, але все-таки ми зустрічалися. Найімовірніше, нас — таких різних — притягувала один до одного туга за безкорисливою дружбою, яка лишається у людей з дитинства на все життя. Одного разу я застав Аскольда пригніченим і розгубленим.

— Що сталося? — стривожився я.

Йому не хотілося розповідати, і він уперше дав мені заглянути в свій щоденник. Тоді я не знав, що колись доведеться стати біографом свого друга.

Сторінки із щоденника професора А. С. Михайлова, відновлені мною в пам’яті.

14 березня. Отже, ми опинилися в тупику. Це я зрозумів, як тільки глянув на зведену таблицю. Боявся підвести голову, щоб не зустрітися з поглядом Миколи Івановича. За довгі роки спільної роботи між нами встановилося цілковите взаєморозуміння, і тепер він, звичайно, теж передбачав наслідки: і наукові, і службові. Ніхто не простить нам десятків тисяч карбованців, витрачених на досліди, які назовуть марними. Та й я сам повинен визнати: досліди корисні, може, хіба тим, що вони доводять безперспективність одного з можливих шляхів пошуку.

А мене ж попереджав про це академік Кваснін.

— Цікаво вийшло, — промовив я. — Особливі успіхи у нас в “економії” державних коштів.

— Тому я й заперечував учора проти купівлі нового обладнанпя, — сказав Микола Іванович.

— Давайте кошторис.

Він пересунув його з одного кінця столу на другий.

— Замовимо тільки електронне обладнання для шостого відділу, — зауважив я.

Він зрозумів:

— Отже, і скорочення штатів?

— Підготуйте про всяк випадок проект наказу і покажіть мені. Завтра після обіду проведемо нараду — тоді все з’ясується.

Майже навшпиньках він вийшов з кабінету. Зачекавши кілька хвилин, я попрямував до лабораторії.

— Аскольде Семеновичу, можна вас на хвилиночку? — гукнула завідуюча відділом Маргарита Романівна і перевальцем підійшла до мене.

— Слухаю вас, Маргарито Романівно.

— Знову Зима викручується.

Слово “викручується” — одне з улюблених і викривальних у Маргарити Романівни. Сама вона ніколи не “викручується”, і, може, тому на її обличчі — обличчі п’ятдесятилітньої жінки, змученої турботами про колектив, — зовсім немає зморщок.

— Що ж він накоїв?

— Пробував нетипові зв’язки на “аз-два” і “аз-три”. Уявляєте? Коротке замикання. Згоріли магнітні диски. Скільки ви потуратимете йому, Аскольде Семеновичу?

Запитання не потребувало відповіді, й вона вела далі:

— Я говорила, що він систематично спізнюється на роботу. Це раз.

Вона загнула одного пальця і переможно глянула мені в очі. Я відразу ж згадав, що вона ніколи не спізнюється на роботу.

— В службовий час він відвертає увагу інших непотрібними дискусіями. Це два.

Маргарита Романівна ні в яких дискусіях не брала участі, вважаючи їх непотрібними.

— Він не поважає товаришів, грубіянить. Три.

Вона загнула третього пальця, на її щоках зацвів морквяний рум’янець. Вона була в нас найактивнішим громадським діячем, уміла чуйно ставитися до товаришів, вникати в їхнє життя. На зборах її інколи називали совістю колективу.

— Дяді Васі — й тому він примудрився насолити…

Вона заклично махнула рукою, і відразу до нас посунув дядя Вася, який доти зосереджено робив монтаж панелей і, здавалося, навіть не дивився в нашу сторону.

— Василю Матвійовичу, розкажіть професорові про останній інцидент із Зимою.

— Та що тут особливо розповідати, — збентежився дядя Вася. — Відомо, що нас не вважає за людей. Он “аз-три” після нього ремонтую. А що образив мене, то це не дивина. Роботу б виконував. А то цілий день по лабораторії тиняється, всіх од діла відвертає, знічев’я суперечки заводить. Для новеньких — поганий приклад, ой, поганий…

Василь Матвійович — наш лаборант-механік. Раніше у відділі їх було троє. Але двоє перейшли до КБ, а замість них надіслали роботів марки К-7.

— Коли ж ви прислухаєтесь до голосу колективу, Аскольде Семеновичу? — м’яко запитала Маргарита Романівна, і на її обличчі з’явився співчутливий вираз.

— Добре, добре, Маргарито Романівно, — хутко промовив я, — подумаю. Сьогодні ж.

Я йшов поміж монтажними столами. Три роки тому лабораторія кінчалась отут. Коли ж ми почали працювати над “азами” — аналізаторами запахів, — її площа збільшилась у шістнадцять, а число співробітників — у дванадцять разів, не рахуючи чотирьох роботів. Наші прилади, що моделюють органи нюху бджоли, завоювали популярність на міжнародних виставках, а метод запахолокації вже почали застосовувати повсюдно. Подекуди він навіть витіснив радіолокацію.

Якийсь насмішкуватий дідько змусив мене вхопитися за божевільну ідею вдосконалення “азів”. Хто з аспірантів висловив її уперше, я забув, і ідея давно вже стала моєю. Я хотів удосконалити “ази” до такого ступеня універсальності, щоб вони реєстрували будь-які коливання молекул і розрізняли ультразапахи. Мені пощастило досягти того, що багатьом моїм колегам здавалося нездійсненним, — збільшення асигнувань у п’ятнадцять разів. Ми витратили на удосконалення апаратів фантастичну суму, а пробилися не до ультразапаху, а в тупик.

Я сумно дивився на монтажні столи, на густу павутину різноколірних дротів і нагромадження деталей, на своїх ретельних співробітників…

15 березня. У моєму кабінеті сидить Микола Іванович з проектом наказу про. скорочення штатів. Першим, звісно, стояло прізвище “Зима”. Я закреслив його, і Микола Іванович вибухнув:

— Ніяк не зрозумію, чого ви з ним панькаєтесь?

— А тут і розуміти нічого, — відповів я, закреслюючи прізвище другою жирною лінією.

— Таж він увесь колектив розвалює. На роботу спізнюється, подає поганий приклад, відволікає товаришів од роботи…

— Підождемо. Хай попрацює…

Микола Іванович знизав плечима. Він був одним з найдосвідченіших конструкторів інституту, що не заважало йому лишатися дуже витриманою й скромною людиною. Цього разу я не міг діяти заодно із своїм заступником, бо це означало б учинити всупереч інтуїції, а особливо — власним інтересам.

— Кличте товаришів на нараду, — попросив я.

У кабінеті зробилося тісно. Почали сідати кожен на своє місце, наче стільці були пронумеровані.

— Ближче до мене сіла Маргарита Романівна. У далекому кутку збилася молодь, і, як звичайно, біля самісіньких дверей примостився Зима. Не минуло й кількох секунд з моменту його