Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай

… Тож сідає такий капітан Прівєженський у Транссибірський експрес й одразу ж другого дня подорожі встряє в розмову чужинців про Росію і царські порядки, побачені чужинськими очима з погляду чужинських порядків. Природно, що спершу піднялася йому до горла жовч: давай-но гудити й осміювати цього царя земного, калікуватого, який так жалюгідно не доріс до прекрасного капітанового ідеалу. Сором! Сором! Сором! Яка ж інша сила штовхнула б його до отієї скандальної промови, що б іще дозволило йому з відкритим забралом розкрити незнайомцям такі непристойні випадки з інтимного життя монарха? Але ось — хтось там іще Імператора й вітчизну в його присутності обмовляє і принижує? Не росіянин: ба, поляк! Не був би Ніколай Пєтровіч Прівєженський собою, якби не сприйняв це як навмисну lèse-majesté, ще більшу, позаяк він сам щойно на Росію палко нарікав, — тут існує прямо пропорційна залежність: кожне власне лихе слово підсилює непристойність подібних слів, сказаних чужинцем. Адже в глибині душі капітан Прівєженський відчуває, що згрішив проти ідеалу, відвернувся від Царя-Бога, оскільки усе, що Цар скаже, усе, що вчинить і накаже, робить ці вчинки й накази безсумнівним ідеалом, — бо він Цар. Тож відтоді усю подорож Транссибом одна сила, одне правило, один внутрішній м’яз керує капітаном: сором, сором, переможний сором.

… Аж урешті він в’їжджає у Край Лютих, і Мороз сковує йому розсварену душу.

… Ніколай Пєтровіч Прівєженський і Філімон Романовіч Зєйцов висідають на різних станціях, але ж подорож та сама.

Втягнулося крізь зуби решту чаю з ромом, язик торкнувся отвору в яснах. Біль, людина шукає фізичного болю, щоб відвернути розум від нефізичних негараздів — щоб їх приглушити — щоб їх відкупити в пов’язаній угоді. Оце диявольський азарт: хто біль стерпить, здобуде не право на полегшу, а право на біль. Відставивши порожнє горня, узялося під ковдрою праву руку лівою рукою. Стиснулося м’язи, упхалося великий палець під лікоть, потяглося нігтями по шкірі передпліччя, по підшкірних опуклостях зап’ястя. Розморожена кінцівка відгукувалася на ці дотики імпульсами пекучого вогню, причому ніяк було передбачити, коли полум’я вистрелить уздовж кістки до плеча, а коли ні, навіть коли торкалося знову й знову того самого місця. Пальці правиці рухалися уже справно, тобто ті, що вже раніше були справні й здорові: лише злегка тремтіли. Але річ у тому, що, стріляючи з Ґросмайстера — й то двічі поспіль, — зовсім не зналося, чи організм перенесе цей досвід легше: чи перенесе взагалі. Могло помертися. Значит, тепер знається, що не могло помертися, проте стрілялося без такої певности, до того ж абсолютно не думаючи про це. Принаймні не змоглося пригадати жодних таких думок. Лише рух руки, смикання, гуркіт і мороз. Ось він — героїчний азарт: стрибнулося наосліп у бій, і тепер можна про це оповідати, бо вцілілося. Ха! Одразу ж повернулося до чорної шиби, щоб викривити обличчя у знущальній посмішці, глузуючи у відображенні з тих огидно піднесених думок, — а натомість поглянулося у бліді очі відображення і лише стиснулося губи, вище піднялося лису, вкриту синцями й обтовчену голову. Подай милостиню — і витримай погляд жебрака! Зважся на добру справу, відважну, — й не осміши її сам перед собою, а стань у правді: це я зробив!

Я — хто?

Похилилося голову, щулячись й обсуваючись на ліжку до стіни біля вікна. Роз-та-єть-ся.

Двері розхилилися ширше — й до напівтемного отделения увійшла з ніжним шелестом сукні панна Муклянович. Зупинившись, поглянувши, вона не відгукнулася ані словом. Панна присіла у крісло навпроти ліжка, сперши праве плече на секретер; вона нахилила голівку, зазираючи під ковдру, яку натягнулося тим часом на наболілий череп на подобу чернечого каптура. Двері гойднулися ще раз, так сильно штовхнула їх панна Єлена, й зачинилися із тихим стуком, відтинаючи жалобну літанію жандарма, що лунала з коридору. Вони також відтяли електричний посвіт, що досягав звідти, — й у купе запала майже цілковита пітьма, джерелом усякої ясности тепер були нічні білості з-за вікна, й вони могли видобути з найближчих форм хіба те, що чорнота силуету панни відрізнялася від плоскої чорноти стіни.

І так проминули довгі хвилини, може чверть години, в очікуванні, що панна щось скаже, спитає або заплаче, або засміється, або заговорить про що завгодно, — але нічого. Увійшла, сіла, сидить. Длук-длук-длук-ДЛУК. Скільки так можна сидіти, усю ніч? Чого вона хоче, навіщо прийшла? Jamais couard n’aura belle amie et les grands diseurs ne sont pas les grands faiseurs, як сказав би Не-Верус, нехай бенкетує з хробаками. Але пригадалася ніч три дні тому, ніч довгих брехливо-правдивих оповідей, коли так само сиділося навпроти панни біля темного вікна, — отож, слово є вчинком, слово вимагає більшої відваги, ніж жест тіла, тобто порожній рух матерії.

А може, й справді вона вже не раз внутрішньо збиралася, щоб сказати щось, чого сказати несила, для чого немає слів у міжлюдській мові — але цього вагання теж не видно у пітьмі. Може, вона заплющила очі й заснула. Може, сидить і тільки прислухається до власного й чужого дихання, рахує удари серця. Може, визирає крізь вікно. Може, кусає губи й заламує руки. Длук-длук-длук-ДЛУК. Не видно.

Витягується руку з-під ковдри, простягається до панни — ах, цього ж бо вона теж не побачить, майже-дотику, майже-пестощів, — не бачить те, чого не вчинилося, що вмерло при спробі вчинку.

Та ось кінець розкошування темрявою: півмісяць вийшов з-за хмар, посріблив крижані краєвиди, пояснішало в купе, й так усе завмерло: панна, яка сидить у кріслі, звісивши одну руку уздовж, трохи безпорадно, трохи збентежено, другою рукою підперши підборіддя, із випростаним вказівним пальцем, притиснутим до блідої щоки, з карими очима, що дивляться просто себе, дуже серйозними, але й із верхньою губою, котра ледь здригається, наче у загадковій посмішці, про яку знає тільки вона й той, на кого панна дивиться.

Висунулося з-під пледів, в інстинктивній реакції випростовуючи плечі й підносячи зимну правицю, — проте й цей намір замерз на половині, невтілений.

Отож, не підвелося, не вхопилося панну за талію, не підхопилося її до рвучкого поцілунку. Не натислося на її уста, не проковтнулося її гарячого дихання, не посмакувалося її слини, цукром і гвоздикою приправленої, не обхопилося губами її губи, м’якої, припухлої, її тріпотливого язичка, колібрі, який пурхав у диханні від щоки до піднебіння. Не цілувалося панни Єлени, ні.

А й панна не вчепилася нігтями в сурдут, камізельку й сорочку, не дряпалася, не погладжувала