Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
За річкою, де вирощують городину, якою торгують на недільних базарах, така сама розпуста і безвір’я. Оселившись на новому місці, статечні, богобоязливі сержипанці під впливом грапіунської безбожності занедбали свої обов’язки перед Господом, забули страх Божий і погрузли в трясовині гидотних місцевих звичаїв.
Араб, який крамарює тут, до нитки оббирає бідолах, місцевих і приїжджих; це безжальний лихвар, приблуда, майже бусурман магометанин. Замість того, щоб стати вірним сином римської церкви, він вступив до східної секти маронітів, не вартої доброго слова, — ще трохи, і перекинеться в мусульманина. Якби він жив у Іспанії, за добрих давніх часів, то не уник би благословенного меча святого Тіаго, Нищителя маврів.
Що ж до негрів-фетишистів на чолі із циніком ковалем, невиправним скалозубом, то вони й досі не покинули своїх підступних спроб спаплюжити чистоту й гідність канонізованих Ватиканом святих, плутаючи їх із сензалійськими демонами і приносячи їм криваві жертви. Ворожбитське кубло міститься в кузні, у домі цього єретика коваля.
Брат Зигмунд Господній Молот намірявся своїми проповідями піднести дух невірних — може, йому вдасться умовити їх зруйнувати нечестивий вівтар, зведений за горном на честь страхітливих африканських чортів, що їх негри, визволені з рабства інтригами й підступами масонів, називають божками і вбирають у пишні шати блаженних. Яке блюзнірство!
15
Ласуючи наприкінці першого дня апостольських трудів дикунською — зате чудовою! — вечерею з фруктів і дичини, Теун, сповнений жалю й співчуття, побивався над долею грішників, жертв темноти й відсталості, чиї душі, і то цілком справедливо, приречені на геєну огненну. Чого тут найбільше бракує, то це морального кодексу, зводу законів, обов’язкових для всіх, які б утримували цих нещасних людей від неправедних гріховних діянь.
А тепер уявімо собі сеу Карліньйоса Силву; цей мулат раптом вільно заговорив чистою німецькою мовою. Та не тільки це вразило місіонерів — спокійним, люб’язним тоном він став захищати селище та його людність. Здавалося, то з кафедри промовляє веймарський професор. Брат Зигмунд гнівно вп’явся в нього очима: мулат виправдовував цю потолоч, відмітав одне за одним усі обвинувачення. У Великій Пастці, сказав він, люди живуть, нехтуючи прописні істини, вони не зв’язані обмеженнями й тісними рамками усталених звичаїв, вільні від моральних і соціальних передсудів, накинутих зводами законів, байдуже, чи то карний кодекс, чи катехізис. А проте дисциплінованіших людей, ніж у Великій Пастці, попри зловісні й лихі звичаї, не знайти у всьому какаовому околі, в усьому грапіунському краї. І знаєте чому, ваші велебності? Бо тут ніхто ніким не командує, усе робиться за спільною згодою, а не зі страху перед карою. Якби його воля, то він, Карліньйос Силва, ніколи не порушив би цього супокою, цього щасливого життя насельників Великої Пастки, вгодного, на його думку, Богові, істинному Богові.
— З вашого дозволу, велебні отці, я навіть скажу, що це справжній рай для мудреців…
Нараз, відштовхнувши бляшану тарілку, зірвався на ноги брат Зигмунд фон Готтесгаммер, Господній Молот; у піднятій руці він стискав чотки, немов нагай, занесений над грішниками, над оцим мерзенним єретиком. В Ільєусі йому казали, що безбатченко мулат здобув освіту в Німеччині і любить похвалитися докторським званням; цей ворог римської церкви, лютеранин з самого малечку, можливо, ще шкідливіший за негра-макумбейро і куди небезпечніший за мароніта. Втілення світового зла — глашатай ницих ідей французької революції, енциклопедистів, ворогів Господа і монархії, паліїв, метателів бомб у царів і вельмож, зарізяк, ладних знову штрикати ножами серце Ісусове!
16
Теслярі Лупісиніо, Гвідо й Зиньйо витесали з червоного сандалу великий хрест і поставили його посеред вигону, напроти базарних рундуків на однаковій відстані од річки і галпана. Вийшов він височезний, монументальний і примітний не менше, ніж місток. Тим, хто їхав з верхів’їв річки Кобрас або з такараської станції, одразу стало ясно, що у Великій Пастці побували перші місіонери, принісши і в цю глушину свою проповідь доброчесності та осудження гріха.
Біля хреста стояв великий дощаний поміст, під яким ченці ховали церковне начиння і свої стихарі, в яких вони хрестили, вінчали, відпускали гріхи, правили службу Божу й виголошували казання.
Брат Теун проповідував уранці на подячних молебнях, брат Зигмунд — на вечірній службі. На одностайну думку мешканців Великої Пастки, проповіді голландського ченця не йшли ні в яке порівняння із Зигмундовими. Опасистий, низькорослий брат Теун, який говорив португальською мовою майже без акценту, правив їм про доброту й милосердя Господнє, описував красу й блаженство раю.
Худий і довготелесий німець, із запалими щоками й кощавими руками, мішаючи свою португальщину з німецькими та латинськими виразами, гавкаючи, як вівчарка, заволодівав серцями слухачів, яких на його проповіді сходилося ще більше, ніж на вечірки до сії Леокадії. Він говорив про пекло. Вельзевул, упалий ангел, гріхопадіння і вогонь, що пожирає грішників. Брат Зигмунд фон Готтесгаммер, цей Молот Господній, успіх здобув не менший, ніж сеу Карліньйос Силва своїм штукарством. Молодець цей брат Зигмунд!
17
Зовсім випадково — хоч такими випадками сповнені романи, а надто життя — на другий і останній день апостольської місії у Велику Пастку, по дорозі з Ітабуни до Аталаї, прибув доктор Боавентура Андраде— молодший; пестливе ім’я Вентуринья тепер згадувалося дедалі рідше. Бакалавра супроводжувала Людмила Григорівна, його кохана, — так він називав її, бажаючи підкреслити, що вона жінка шляхетна й дорога, високого лету, не рівня усім тим кралям, наложницям, підбічницям, любаскам, жрицям кохання нижчого штибу. Кучка вогненно-золотистого волосся, сильний запах мускусу, вишуканий англійський костюм для верхової їзди, лосини, кобила із стайні російського царя чи з кінноти царя Соломона, за влучним виразом турка Фадула, читача Біблії.
В неспокійні часи, коли зустріч з ватагою розбишак була звичним явищем і за кожною гуаявою могла таїтися засідка, полковники подорожували під охороною загону кабрів. Але по закінченні земельної війни особиста гвардія звелася до одного охоронця, влучного стрільця. Полковник Боавентура Андраде, життя якого стільки разів опинялося під загрозою, в останні роки задовольнявся ескортом лише негра Еспіридіана. Вряди-годи з ними їздив капітан Натаріо — погомоніти з полковником, зробити якісь послуги, але вже більше не як охоронець.
Зате Вентуринья, вирушаючи з Ітабуни до Аталаї чи кудись-інде, брав із собою цілий почет, гідний самого Базиліо де Олівейри, сеньйо Бадаро чи навіть Енріке Алвеса за добрих давніх часів.
На чолі конвою з чотирьох озброєних
