Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Це погано? — звела брови дівчина. — Я ще можу сумувати, бо Стовпи проникли сюди через мене. Але це нічого не змінить. Тепер я чудово пригадую, як намагалась розказати про все Аматерасу після повернення від Сансари, але директорка підтерла нам з Енлілем пам’ять і позбавила шансу розповісти про лазівку, бо навіщось прикривала Діоніса.

— Навіть якби Аматерасу дізналася раніше, то це вже нічого не змінило б. Усе одно Стовпи прийшли б. Усе одно я не мав би куди втекти. Тож нічого не змінилось… — осміхнувся Амон.

— Отже, так: Адіті й Енліль, вони нам потрібні! — загорівся Закс. — Без них ми й хвилини не вистоїмо. А третім піду я. Якщо дійде до битви. Є ще козирі, про які наші гості не знають. Так що повірте: ми сьогодні здобудемо блискучу перемогу.

— Один не розповідає, що хоче зробити, другий не розповідає, що хоче зробити… Яка в нас злагоджена командна робота! — Нікта потерла скроні вказівними пальцями.

— Нікс, ти, до речі, мені теж потрібна, — додав Амон.

— Я завжди тобі потрібна, — втомлено відказала вона.

— Давайте знайдемо Ньєрда, а потім підемо на дах, — запропонував Зіґфрід, мружачись від косих променів за вікном. — Обговоримо самовбивчі плани на свіжому повітрі. Але перед цим я б хотів поговорити з богинею ночі.

Нікта здригнулася, наче її вдарили.

— Рен, сонечко, — Амон покликав дівчину вбік, поки вони чекали в коридорі на Нікту й Зіґфріда.

Діоніс сидів на підвіконні, спираючись спиною об шибку. Розслаблена фігура геть не нагадувала про те, що за лічені години його чекає смерть, якої — дівчина знала точно — уникнути буде надзвичайно важко.

— Рен, сонечко, — повторив він. — Знай: я тебе дуже люблю. І вибач, що через мене ти опинилася в цій ситуації.

— Вибачення прийнято.

— До справи. Ти обіцяла мені носити при собі артефакти, які подарував тобі під час останньої зустрічі Історик. Той, що він дав для Енліля, — з тобою?

— Так, ось, — Рен дістала з кишені маленький салатовий м’ячик, що — за словами Історика — міг приборкати темну сторону Енліля, але так і не знадобився.

Очі Амона загорілися.

— Він тобі потрібен? — здогадалась Рен і з готовністю простягнула артефакт другові. — Тоді використай його правильно.

Амон бережно сховав м’ячик у нагрудну кишеню жилетки, а тоді зістрибнув з підвіконня, схилився в глибокому поклоні і поцілував руку Рен.

— Я скоро повернуся.

Шепнувши це, він пірнув за ледь відчинені двері сусідньої аудиторії.

За хвилину Амон вийшов, водячи гребінцем по лискучому волоссю, наче причепуритись зараз було найважливішою справою його життя.

Кілька слів. Кілька ритуальних обіцянок. Кілька речей, котрі потрібно сказати, — і все.

— Контракт розірвано, — мовив він, стискаючи її долоню.

— Контракт розірвано, — усміхнулась вона, дивлячись на нього так незвично знизу вгору.

Аудиторія, де вони розділили стільки обіймів і стільки суперечок. Їхня аудиторія. Нікта стримувала сльози й відчайдушно усміхалася.

— Це був довгий шлях, — Зіґфрід відкинув з обличчя відросле волосся.

— Дуже довгий, — погодилась Нікта, закушуючи губи. — І все ж ми дійшли до кінця. Дійсно — дякую. Без тебе я б не стояла тут.

— Навзаєм.

— Звучить, як дивний та незвичний обмін люб’язностями. Припиняй. І… я не звикла тебе таким бачити, але ти крутий!

— Гаразд. Але тепер, повелителько ночі, прошу твого благословення, щоб продовжити свій шлях іншою дорогою, — Зіґфрід церемонно опустився на одне коліно, як велося робити всім Хранителям Півночі ще в найдавніші часи, задовго до перших сторінок історій.

Нікта провела рукою по очах, а тоді ледь торкнулась Зіґфрідового чола:

— Я скажу це лише один-єдиний раз. Хай буде з тобою благословення у світлі і в тіні. У кожному світі, де ти знайдеш мене, і в кожному світі, де я знайду тебе, поки Стовпи підпирають небо і зірки освітлюють темряву. Якщо ж згаснуть усі зорі, тоді приходь до мене в пітьму — і я сховаю тебе там, Зіґфріде.

Коли лицар підвівся, вона усміхнулася.

— Ми неймовірні. Гарно почали цю історію і гарно її закінчуємо. Це така рідкість.

— Ти ж знала, що мій шлях інший.

— Знала. Але я не вірю в Слова. Я вірю у свій вибір.

— Ніч і сонце! До кінця не повірив би…

— Знаєш, я все одно не можу позбутися відчуття, що в мене вирвали серце.

— Це скоро мине. Ми дорослі люди, Нікто. Можливо, навіть надто дорослі для всього цього, бо довго прикидалися дітьми… Та хай там як, я не покину тебе до кінця.

— І я вдячна тобі за це, — Нікта Ромі присіла в реверансі і розсміялась.

— Можна, — голос Зіґфріда був незвично хрипким. — Заходьте!

Коли двері прочинилися, всі зрозуміли, що насправді незвичним був не лише голос. Блиснула сталь, на якій вогняною лінією вималювався чорний дракон. Величезний конусовидний щит палахкотів так, наче його щойно зняли з вогню.

— Торареїв чи що? — шепнув Амон зачудовано.

— Мій, — тон Зіґфріда переповнювало торжество.

Здійнявся дим стіною, а коли він розвіявся, Закс присвиснув здивовано.

Величезний щит упав на землю, а за ним поважно стояла незнайома постать. Осяйний обладунок перерізали глибокі сліди від ударів, які нагадували шрами від кігтів дракона. І знов-таки дракон красувався на грудях лицаря, розчепіривши чорнющі крила, окреслені мідною крайкою. Лицар ривком зняв шолом, і по плечах розсипалися довгі чорні коси.

— Зіґ? Що,

Знайомий незнайомець усміхнувся і кивнув. На його переніссі вже не було окулярів, проте очі — ялиново-зелені— не змінилися.

—