Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Ви дуже ласкаві, але йдеться про дещо більш глибоке, більш інстинктивне.

— Ну то й що, що ви боягуз? — питає вона. — Бувають і гірші риси. Принаймні, ви не злий, не жорстокий. До того ж, тепер ви отримали можливість вибору. Замість збирати себе навпомацки, як це робимо ми, решта, щоб одного дня прокинутися без жодної гадки про те, яким чином ми стали тим, ким ми є, ви можете подивитися на світ і на людей навколо й обрати ті частини характеру, які бажаєте. Ви можете сказати: «Я хочу чесність того чоловіка та оптимізм тієї жінки», неначе замовляєте собі костюм на Севіл-Роу.

— Ви робите з моєї травми везіння, — кажу я, відчуваючи піднесення.

— Ну а що, якщо не це, можна назвати другим шансом? — питає вона. — Вам не подобається чоловік, яким ви були — добре, будьте кимось іншим. Вас більше нічого не зупиняє. Як я вже сказала, я заздрю вам. Решта з нас застрягли у своїх помилках.

Мені нічого на це відповісти; втім, миттєвої відповіді від мене не вимагають. Ми підходимо до двох велетенських стовпів, на вершинах яких ангели дмухають у свої мовчазні сурми. Сторожка розташована ліворуч від нас, серед дерев: крізь щільне листя подекуди проглядає червона черепиця на даху. Стежка веде до обшарпаних зелених дверей, що розбухнули від віку та вкрилися тріщинами. Івлін ігнорує ці двері й тягне мене за пальці до задньої частини будинку; ми проштовхуємося крізь гілля, що доросло аж до крихких стін.

Задні двері заперті простою засувкою, відсунувши яку дівчина заводить мене до сирої кухні; там усе вкрито шаром пилу, на полицях досі стоять мідні каструлі. Зайшовши, жінка зупиняється й прислухається.

— Івлін? — кажу я.

Вказавши жестом, щоб я мовчав, вона робить крок до коридору. Від цього несподіваного попередження мені стає моторошно, тіло напружується, але вона сміється:

— Пробачте, Себастьяне, я прислухалася, чи тут мій батько.

— Ваш батько? — здивовано перепитую я.

— Він тут живе, — каже вона. — Він мав піти полювати, але я не хотіла раптово натрапити на нього, якщо він спізнився. Боюсь, ми з ним не надто сильно подобаємося одне одному.

Не встиг я спитати її ще про що-небудь, як вона поманила мене до коридору, а потім — вузькими сходами вгору. Голі дерев'яні сходинки скриплять під нашими ногами. Я не відстаю від неї, і кожні кілька кроків озираюся. Ця будівля вузька та зігнута, двері вбудовані у стіни під дивними кутами, наче криві зуби в роті. Вітер свистить крізь вікна, приносячи запах дощу, і вся будівля, здається, торохтить на своєму фундаменті. У цьому будинку все неначе навмисно створено таким, щоб навіювати неспокій.

— А чому дворецького віднесли аж сюди? — питаю я Івлін, яка намагається вибрати одні двері з двох. — Має ж бути більш комфортне місце.

— Усі кімнати головної будівлі зайняті, а доктор Діккі наказав спокій, тишу та добрий камін. Хоч вірте, хоч ні, але тут йому, можливо, найкраще. Ходімо, спробуймо ці, — каже вона, слабко стукає по лівих дверях і штовхає їх, не почувши відповіді.

Високий чоловік у забрудненій вуглем сорочці висить на гакові в стелі, зв'язаний за руки, а його ноги ледь торкаються підлоги. Він непритомний, вкрита чорним хвилястим волоссям голова опущена на груди, на обличчі подекуди цятки крові.

— Ні, це не ті двері, — байдужим голосом каже Івлін.

— Якого дідька?! — кажу я, стривожено задкуючи. — Хто цей чоловік, Івлін?

— Це Ґреґорі Ґолд — той, хто накинувся на нашого дворецького, — каже Івлін, дивлячись на в’язня як на пришпиленого до дошки метелика. — Дворецький був на війні батьковим ординарцем. Схоже, батько сприйняв цей напад як образу.

— Образу? — кажу я. — Іві, його підвішено як свиню!

— Вишуканістю манер батько ніколи не відрізнявся; і розумом теж, — знизала вона плечима. — Мені здається, що ці дві речі пов'язані.

Вперше відтоді, як я прокинувся, моя кров кипить. Якими б не були скоєні цим чоловіком злочини, правосуддя не робиться мотузкою в запертій кімнаті!

— Ми не можемо залишити його так! — протестую я. — Це негуманно.

— Негуманним є те, що він зробив, — каже Івлін, і я вперше відчуваю її холодність. — Мати найняла Ґолда виправити кілька з родинних портретів, не більше. Він навіть не був знайомий з дворецьким, тим не менш, цього ранку він наскочив на нього з коцюбою й забив мало не на смерть. Повірте, Себастьяне, він заслуговує на гірше, ніж те, що з ним тут відбувається.

— Що з ним буде далі? — питаю я.

— З селища приїде констебль, — каже Івлін, виводячи мене з кімнати й зачиняючи за нами двері, після чого її настрій миттєво покращується. — А тим часом батько хоче, щоб Ґолд зрозумів, що господарю це не сподобалося, от і все. Ага, ось це мають бути ті, що нам потрібні.

Вона відчиняє двері на протилежній стороні коридору, і ми заходимо до маленької кімнати з побіленими стінами та з одним брудним вікном. На відміну від решти будинку, тут немає протягів, за ґратами горить вогонь, поруч приготовлено багато дров. У куті стоїть залізне ліжко, а на ньому під сірою ковдрою лежить безформною купою дворецький. Я впізнаю його. Це той самий чоловік з опіком, що впустив мене вранці.

Івлін казала правду, з ним обійшлися жорстоко. Його обличчя жахливо посиніло й опухло від ран, на подушці запеклися плями крові. Я міг би подумати, що він мертвий, якби він не бурмотів щось у своєму тривожному сні.

Біля нього на дерев'яному стільці сидить служниця, на колінах у неї лежить велика книжка. Дівчині навряд чи більше, ніж двадцять три роки; маленька — хоч у кишеню ховай; з-під чіпця випало біляве волосся. Вона обертається до нас, а зрозумівши, хто ми, закриває книжку, схоплюється на ноги та квапливо поправляє білий фартух.

— Міс Івлін, — затиняється вона, втупивши погляд у підлогу. — Я не знала, що ви прийдете.

— Цьому моєму другові було потрібно побачитися з паном Коллінзом, — каже Івлін.

Карі очі дівчини миттєво зиркають на мене, а потім знову втуплюються в землю.

— Мені дуже шкода, пані, але він за весь ранок не прокидався, — каже служниця. — Лікар дав йому якісь пігулки, щоб він спав.

— І його не можна розбудити?

— Я не пробувала, пані, але ви, коли