Дім дивних дітей - Ренсом Ріггз
Далі трапилися кілька подій, які страшенно допомогли мені у справі переконання батьків. По-перше, дядько Боббі охолов до ідеї, що мені слід провести з ним літо, бо кому ж захочеться, щоб у нього вдома жив схиблений бовдур? Тож мої перспективи на літо несподівано розширилися. По-друге, мій татко дізнався, що отой острів Кернгольм є визначним місцем поширення всіляких цікавих птахів, і що там гніздиться чи не половина світової популяції якихось особливих птахів, і це дослідження допомогло б йому в написанні ще одного орнітологічного опусу. Він без упину базікав про оцю здогадну нову книгу, і щоразу, коли траплялася нагода, я, як міг, заохочував його, і він, здавалося, виявляв до цієї орнітологічної теми дедалі більший інтерес. Та найважливіший вплив справив лікар Голан. Після навдивовижу нетривалого переконування з мого боку він шокував нас усіх тим, що підтримав мою ідею і спонукав моїх батьків дозволити мені поїздку на острів.
– Ця поїздка може стати переломним моментом для вашого сина, – якось сказав він моєму батьку після чергового сеансу психотерапії. – Оте місце було настільки міфологізоване його дідом, що для демістифікації цієї легенди вашому сину конче необхідно особисто відвідати той острів. Там він переконається, що то є звичайне і аж ніяк не містичне місце, і фантазії діда втратять для вашого сина всю свою силу. Ця поїздка може стати дуже ефективним засобом подолання хворобливих фантазій за допомогою реалій.
– Але ж мені здавалося, що насправді мій син не вірив у всі ці дурниці, – сказала мати, обертаючись до мене. – Хіба ж не так, Джейку?
– Так, мамо, так, – заспокоїв я її.
– Свідомо він справді не вірить у них, – підтвердив лікар Голан. – Але вся річ у його підсвідомості – ось що призводило й призводить до нинішніх проблем з вашим сином. Підсвідомість породжує тривогу й кошмарні сни.
– То ви гадаєте, що поїздка на острів допоможе йому? – перепитала моя мати, глянувши на нього примруженими очима так, немов приготувалася почути неприховану правду. Стосовно того, що мені слід чи не слід робити, слово лікаря Голана було для батьків законом.
– Так, я в цьому переконаний, – відповів він.
Цих слів було достатньо, щоби остаточно переламати ситуацію на мою користь.
* * *Далі все пішло як по маслу і напрочуд швидко. Були придбані авіаквитки, складені розклади і розплановані плани. Ми з батьком вирушали на три тижні на острів наприкінці червня. Мені здалося, що то занадто тривалий термін, але батько заявив, що саме стільки часу він потребує для того, щоб досконально дослідити пташині колонії. Я гадав, що мамця заперечуватиме – аж три тижні! – але чим ближче до часу поїздки, тим більшою була її радість за нас.
– Це ж треба – двоє моїх чоловіків вирушають у велику пригодницьку подорож! – час від часу повторювала вона, сяючи від захвату.
Мені її ентузіазм і справді здавався зворушливим та щирим, допоки одного вечора я не підслухав, як вона базікала по телефону з подругою, розводячись про те, як вона нарешті «зможе пожити своїм колишнім життям», і що їй аж три тижні не доведеться панькатися з двома безпорадними дітьми.
«І я тебе люблю – як і ти мене» хотілося сказати мені з сарказмом, але вона говорила не зі мною, мене не бачила, і тому я промовчав. Я й справді любив її, але здебільшого тому, що любити свою матір вважається за належне, а не тому, що вона була однією з тих жінок, до якої я відчув би сильну симпатію, стрівши її на вулиці. Втім, такого не сталося б у принципі, бо вона їздить на авто, а вулицею ходять лише незаможні люди.
Упродовж тритижневого вікна, що випало між закінченням школи та початком поїздки, я зробив усе, щоби перевірити в Інтернеті – чи, бува, не значиться пані Сапсан серед живих, але безрезультатно. Припускаючи, що вона й досі жива, я сподівався зв’язатися з нею телефоном і хоча би попередити про наш приїзд, але невдовзі виявилося, що на острові Кернгольм телефону не мав майже ніхто. Я знайшов один-єдиний номер на увесь острів, і на нього подзвонив.
На з’єднання пішла хвилина, у лінії чулися сичання та тріскіт, вони то припинялися, то знову оживали, тож я мало не фізично відчув кожну милю відстані, яку долав мій дзвінок. Нарешті я почув отой дивний суто європейський гудок: «Уа-а-ап, уа-а-ап!» і слухавку взяв якийсь чолов’яга, що, як я міг судити, був добряче напідпитку.
– Волоцюжна діра слухає! – загорлав він. Потім на задньому фоні почувся якийсь жахливий гармидер, типу того, що зчиняється у розпал студентської гулянки. Я спробував назватися, але він, здавалося, мене не розчув.
– Діра слухає! – знову загорлав чоловік. – Хто питає? – Та не встиг я хоч щось сказати, як він відірвав трубку від рота і на когось заволав: – Я сказав стуліть пельки, пришелепки чортові! Я по телефону роз…
І в цю мить зв’язок перервався. Я просидів з хвилину, отетеріло притиснувши слухавку до вуха, а потім поклав її. І не завдав собі клопоту повторним дзвінком. Якщо єдиний телефон на Кернгольмі встановлений у лиховісному лігві під здогадною назвою «Волоцюжна діра», то про решту острова годі й казати. Невже моя перша поїздка до Європи перетвориться на нескінченне уникання п’янючих маніяків і спостерігання, як птахи випорожнюють свої кишки на скелястих берегах острова? Можливо, що так. Але якщо це означатиме й остаточне розкриття таємниці мого діда, після чого я зможу повернутися до
