Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

моря-океану, приборкувача варварів, і від імені найвищої і всемогутньої пані королеви доньї Хуани, дорогої і улюбленої доньки королевої, - я, Франсіско Пісарро, їхній слуга, їхній вісник, їхній капітан, вимагаю, щоб ви добре засвоїли, що бог наш, володар єдиний і вічний, сотворив небо, і землю, і чоловіка, і жінку, від яких походимо і ми, і ви, і всі сутні в світі цьому, і ті люди, що будуть дітьми й потомками. З дня створення світу народилася така велика кількість поколінь людських, що треба було розділити всіх тих, що живуть на землі, і виникло багато королівств і провінцій, бо, якби залишилося все людство на одному місці, не змогло б воно прогодувати себе…”

— Хитра преамбула! — вигукнув Самсонов. — Знає кіт, де сало лежить.

— Правда ваша, Ілля Григорович, — підтримує його Крутояр. — Єзуїтська казуїстика. Все, як бачите, від бога, що милостиво передає землю королям іспанським і робить їх володарями островів та материків. “Майже всі, хто живе на цих островах та материках, визнали, що їх височества є справді королями й володарями тутешніх земель, — читає далі професор, — і почали служити їх височествам і служать понині покірно й без опору. Отже, треба, щоб і ви, без зволікання, по своїй добрій волі, без заперечень і впертості стали християнами, щоб їх височества могли прийняти вас радісно і прихильно під своє покровительство і щоб могли вони вас та інших своїх підданих обкласти податками…

…Коли ж не зробите того, що від вас вимагають, і хитрощами затягуватимете рішення своє, то з допомогою бога я піду у всеозброєнні на вас і проголошу вам війну і буду вести її повсюдно і всілякими засобами, які тільки можливі, і вас підкорю десниці їх височества і церкви. І вас, і ваших жінок, і дітей звелю схопити і перетворити на рабів… А вам заподію найможливіше зло і прикрість, як то й належить робити з васалами, які не бажають визнати свого сеньйора і чинять йому всілякий опір. Застерігаю вас, що смертоносні нещастя, які внаслідок цього стануться, ляжуть на вашу совість, і ви будете за них винними, а не їх високості, і не я, і не рицарі, що прийшли зі мною”.

— Підлість! Яка безмірна підлість! — обурюється благородний і запальний Самсонов. — І яке неймовірне блюзнірство! Прийти з мечем і тут же видавати себе за благородного “друга” й покровителя. Невже Атауальпа не втямив того, що його дурять, що він просто втрапив у пастку?

— Я не думаю, що інка щось втямив з тієї балаканини каноніка Вальверде, — заговорив знову Крутояр. — За тлумача в ту мить був якийсь Феліпільйо, із місцевих індіян, що до того вже встиг побувати в Іспанії. Однак християнська релігія, звісно, лишалася для нього таємницею за сімома замками. Тому й перекладав він дуже приблизно, сам не розуміючи нічого з мовленого хитрим ченцем. Правда, сам імператор Атауальпа втямив одне: його хочуть підкорити волі якогось заморського володаря і до того ж ставлять образливу й брутальну вимогу, власне, — ультиматум. Він, великий і всемогутній інка, має зректися віри своїх предків і прийняти якесь незрозуміле й чуже йому християнське вчення.

Ні цього не буде, вирішив Атауальпа. його лице пополотніло від гніву. Він висунув з-під паланкіна руку і голосно промовив до Вальверде: “Я нікому не бажаю підкорятися і платити податки! Ці землі зі всіма їхніми багатствами споконвіку належали інкам. Я могутніший за будь-якого іншого правителя на світі. Ваш король, мабуть, великий государ; я не сумніваюся в цьому, бачачи, що він послав своїх підданих так далеко за море, і я ладен вважати його своїм братом, а не володарем. Що ж до папи, то він, певне, недоумкуватий, якщо роздає землі, які йому не належать! Ні папа, ні апостоли не мають права дарувати комусь чужі землі. А своєї віри я не зречуся. Вашого бога, як ви кажете, вбили ті ж люди, яких він створив. Мій бог, — і Атауальпа показав на сонце, що сідало за гори, — все ще живе на небі й дивиться вниз на своїх дітей, даруючи їм свою ласку. Чого ж я буду міняти живого бога на мертвого?”.

— Цей інкський імператор ще був досить терплячою людиною, — обурився Самсонов. — Невже він не здогадувався, що його просто провокують на відкриту бійку? І що в нього немає зброї? Треба було рятуватися якимось чином…

— Про порятунок уже не могло бути й мови, — сказав невесело Крутояр. — Та інкам у ці хвилини й на думку не спадало, що їхнє гостювання ось-ось має закінчитися кривавим банкетом. Вони й уявити собі не могли, яку безсоромність і дикість принесли з собою християни-колонізатори. Ну, велися перетрактації, ну, ішла якась релігійна суперечка, хтось когось переконував у своїй правоті, інка гарячкував, обурювався, навіть вигукував: “Передайте вашим супутникам, що їм доведеться відповісти за все, що вони накоїли в моїй країні, за образи, заподіяні моїм касикам, за пограбовані житла моїх людей. Я не піду звідси, доки вони не одержать сповна за всі скоєні кривди!”.

Звичайно, для Пісарро цього було досить. Усе людське в ньому згасло — якщо воно взагалі колись у ньому й було. Напевне, він найбільше боявся покірливості інкського короля. Що тоді робити з його троном, з його армією, з його могутньою державою? Малося не випустити нікого звідси живим, загнати меч у тіло вищої влади, зруйнувати одним ударом всю інкську імперію. Яке Щастя, що інка виявився гордим і непіддатливим! Та й облудний чернець Вільверде втямив, що настала критична мить. Тож, вдаючи з себе смертельно ображеного, він схопив із землі молитовник (який вибив у нього з рук інка) і чимдуж побіг за стіни будинків, де у всеозброєнні стояло військо Франсіска Пісарро. Розпалюючи себе і свого командира, він люто закричав йому, ніби даючи своє благословення: “Святий Сант-Яго! Глядіть, що діється! Індіяни підтягують полями свої війська. Ми сперечаємося з цим пихатим псом, а вони скоро оточать нас і знищать. Тож не вагайтесь, сеньйори! Бийте їх! Я відпускаю всі ваші гріхи!”.

Тоді Франсіско Пісарро, піднявши вгору білий шарф, дав команду своїм воякам до наступу. З фортеці вдарили гармати, затріщали аркебузи, загули барабани. Іспанці з криками: “Сант-Яго з нами!”, “Бий їх!” кинулися на імператора і його почт.