Друзі зі змієносця - Володимир Бабула
Нога гоїлася вельми повільно, тому я все ще не міг вирушати в далекі прогулянки. Єдиним моїм світом були недалекі околиці, густо змережані стежками, що їх я сам протоптав.
Аж ось моє тихе животіння порушила дивна пригода. Почалося все просто: якось увечері я забув біля свого сховку бляшанку. На ранок вона зникла.
«Жоден звір її не зжер, бляха - не вітаміни. Й великих тварин тут ще не було, я б знайшов сліди. Бляшанку хтось просто вкрав. Злодія треба спіймати», - вирішив я й придумав простеньку пастку. Решту бляшанок прив’язав до мотузка, вкинув усередину кілька камінців, щоб від найменшого поруху загримкотіли, й увечері поклав їх біля входу в нору.
Після кількох ночей марного чекання моя терплячість, як ви кажете, була винагороджена.
Бляшанка нарешті заторохтіла. Кількома стрибками я опинився нагорі й у світлі ліхтаря, зробленого з передавача, побачив створіння, схоже на тих, що стрілися мені в ущелині. Виглядом і частково поставою воно нагадувало нашого шимпанзе.
Мало перетинки-крила між руками й ногами? - перебив старого Лікургос.
Ні, не мало, - відповів той спокійно. - Необачно запхавши лапку в бляшанку, воно марно силкувалося її витягти, пищало тоненьким голоском і мружило на мене злякані оченята.
Обмотавши звіря ліаною, щоби, бува, не покусало чи подряпало мене, я спокійно вклав його на даху свого житла й зібрався вже повернутися на ложе, аж раптом у кущах щось підозріло зашаруділо. За мить показалася подібна істота. Вона примружила очі, засліплена світлом, але не втекла. Навпаки - помалу наближалася до мене. Я спустився на кілька щаблин у нору й насторожено очікував, що буде далі.
Двонога істота не приділила мені багато уваги, а наблизилася й схилилася до бранця. Я чекав, що вона спробує звільнити його від пут, проте сталося інакше. Істота сіла поруч і обняла побратима. Іноді вона протяжно пищала, але не проявляла до мене жодної ворожості.
«Вочевидь, ви сумирні. Допоможи другові та йдіть собі», - подумав я й заліз у нору.
Вранці спокійно встав і виліз на поверхню. Не уявляєш, як я здивувався, озирнувшись. Обидва відвідувачі сиділи на даху мого дому - й обоє вільні!..
Чому ви не втекли? - запитав я двоногих істот голосно, гостро відчуваючи потребу поговорити хоча б із кимсь, навіть якщо мене не розуміють.
Це було значно краще, ніж розмовляти вголос із самим собою. Я боявся, що такі бесіди є першою ознакою божевілля...
Почувши мій голос, істоти здригнулися, але залишилися на місці. Вони з цікавістю поглядали на мене, немов шукали орган, котрий видавав отой дивний звук. Я засміявся й став у позу оперного співака:
Не бійтесь голосу мого, а вслухайтесь в красу його, - заспівав я жартома, притому широко розкриваючи рота: - Бо це лише людини глас, і так говорить кожен з нас.
В оригіналі це звучало зовсім інакше й значно краще - переклад вашою мовою вельми невмілий.
Однак створіння продовжували дивитися на мене мовчки.
Я заходився розглядати обох істот ретельніше, й тут помітив іскру високого інтелекту, що горіла в їхніх мудрих очах. І водночас впала у вічі інша особливість, котра вночі пройшла повз мою увагу: одне зі створінь - те, що прийшло рятувати друга, - мало між руками й ногами перетинчасті крила, про які ти допіру питав. Мені це не вкладалося в голові. З вигляду істоти були подібні, ніби належали до одного виду - і раптом така значна анатомічна відмінність. Чи, може, на планеті Гаммі повітряний океан доступний лише самцям, а самки прив’язані до землі й родини?
Дивні відвідувачі відірвали мене від роздумів тоненьким писком, що затихав на найвищих тонах. Чи то хотіли щось сказати, чи хвалилися своїм чудовим співом - не знаю. Я їх не розумів. Відчував лише, що то прояв дружби. Дуже швидко це стало очевидним. Ще більше осмілівши, звірята водилися зі мною за руки й часто наслідували мої рухи. Вони нагадували двох дітей. Зізнаюся, що полюбив цих милих створінь із першого-таки дня. Оскільки я ще досі не мав жодного календаря, то й не міг їх наректи днем, у котрий ми зустрілися, як це зробив ваш славнозвісний Робінзон із П’ятницею. Тому назвав їх звичайними у вас іменами: Франтиком і Марженкою. Франтик був із крилами, Марженка без крил.
За кілька днів ми так зблизилися, що Франтик із Марженкою будь-що захотіли переселитися до моєї підземної оселі. Я б збрехав, запевняючи, що був у захваті від їхнього наміру. Житло для трьох було затісне, а головне - для мене це були все ж тварини. Я уникав їх, бо в тісній близькості з ними не міг би спати спокійно.
Отож, Франтик із Марженкою ночували надворі в густій траві, де влаштували собі затишне гніздечко. День за днем вони пустували до пізньої ночі, а відтак спали до полудня. Я всіляко намагався змінити їхній режим, але марно. Якось увечері навіть ліг у їхнє гніздо, аби чітко дати зрозуміти їм, що мають спати. Вони прикинулися, що сплять, однак, тільки-но я заліз у підземелля, вискочили й пустували в лісі далі. Я зрозумів, що ніч є для них днем, і полишив перевиховання. Навіть був радий із цього, оскільки моє житло принаймні мало нічних охоронців.
Нові друзі стали для мене корисними і з іншого боку. Відразу ж після першої виправи за солодкими плодами та питною водою вони збагнули, що мені потрібно для життя, й за короткий час буквально засипали мене плодами. Деякі з них, щоправда, були неїстівними, зате дуже смакували Франтикові й Марженці.
Після погожих сонячних днів почалися дощі - а відтак і турботи про житло для друзів. Мокра як хлющ Марженка постійно тремтіла від холоду, мовби захворіла на пропасницю. Марно самовідданий Франтик обгортав її своїми перетинчастими крилами. Тоді я вирішив, що відразу після закінчення дощів побудую друзям
