Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Закі! — Амон і Нікта підбігли до них, щойно помітили в кінці коридору. — Директорка розповіла, що ти винуватець тріумфального звільнення Рендалл!

— О так, — відповіла Рен. — Вельмишановний кандидат у Тріаду вирішив, що досить з мене відпочивати у скляному акваріумі, та зруйнував його.

— Овва! — Ніктині очі розширились. — А по ньому й не скажеш, що він здатен на це! Такий напрочуд спокійний, стриманий, милий юнак.

— Ромі, в тебе надто гарний настрій? — огризнувся герой вечора. — А де Зіґфрід?

— У госпіталі, має кілька дрібних проблем, от і ночує там сьогодні, — Нікта примружила очі і з викликом зиркнула на Закса.

— Пропоную нам усім спробувати виспатися, — втрутився Амон. — Хто зі мною?

— Я б пожартував, — хмикнув Зак. — Але хаотична панна пропалить мене поглядом.

— Рен… — Діке покликала її вбік, поки інші перекидалися підколами. — Я пригадала все про ту ніч. Але, хоч скільки перебирала свої спогади, так і не зрозуміла, чому Бентен звинуватила тебе. І що то було — про Гермеса, про минуле?

Холод заповз під одіж.

— Це історія, — мовила Рен пошепки, — яку я саме силкуюся зібрати докупи.

Аматерасу дуже раділа, що Діке звільнилася від своєї ноші, успадкованої з дому. Рен підозрювала: директорка й так достеменно знала, що Савітрі й Енліль жодним чином до смерті Бентен не причетні, але однаково сподівалася, що ця ситуація спровокує Діке, яка й без того дійшла до краю. І врешті так і сталося. Честь судді не витримала того, що вона не могла довести нічого, хоч була головним свідком. З огляду на несправедливе звинувачення, Рен домоглася-таки того, про що думала давно: Аматерасу пообіцяла допомогти Брюн Ньєрд — бодай аби її могли бачити й чути інші.

І директорці вдалося. Звісно, після довгих суперечок, відмов, умовлянь Рен і заперечень Аматерасу, яка твердила, що Брюн і це не надто зарадить, а ціна буде вищою — і то якщо щось вийде.

Коли Брюн повернулася, вона не змінилася анітрохи.

— Дякую, що допомогла врятувати мене — тоді, в підземеллі. Коли Медея тримала лезо біля мого горла, — усміхнулася Рен, коли вперше зустріла примару після — страх подумати — понад року мовчанки. — Минуло надто багато часу, перш ніж випала нагода сказати це.

— Нічого, — продзвеніла та, обережно і сторожко, мовби боялася, що це все видиво, яке зараз зникне. — Ніколи не буває надто пізно для слів подяки.

Рен хотіла допомогти їй іще чимось, вдивляючись у мимолітну усмішку на примарному лиці. Та не знала чим і пошкодувала, що у веремії своїх турбот не спитала про це Історика. А нової неймовірної розповіді для обміну з ним вона не мала.

— Я знаю, що ти хотів вирушити в минуле, — повідомила дівчина Амонові, щойно вичепила вільну мить і його — нарешті наодинці. — Це розповів Історик, і звучить схоже на правду. І коли це та річ, яку ти так ревно ховав, то вітаю, тепер я знаю твою велику таємницю.

— Так і є, — зізнався хлопець зненацька. — Ти сповна мене викрила: я хотів врятувати Нитки.

Рен двічі кліпнула, силкуючись зрозуміти, якого біса він так довго замовчував це і вивертався від відповідей, а тепер ось клац — і визнав усе.

— А як же заборона на зміни в минулому? — пробурмотіла вона, спираючись на підвіконня обома руками. Протяг знадвору дихав холодом.

— На той момент я думав, що знаю, як буде краще, — Амон осміхнувся, мовби кепкуючи з себе колишнього, і вперся поглядом у туманне плетиво за вікном. — Тобі знайоме відчуття, коли ти хочеш здійснити щось велике, щось неймовірне? Мене засліпило бажання… величі чи що. Уявляв себе рятівником усього сущого. Ну чи не дурень?

— Чешеш, — клацнула язиком дівчина, хоча натхненний вираз не зійшов з Амонового лиця. — У тебе ніколи не було шалених амбіцій, кому ти розповідаєш, Діонісе.

— Он як. Гаразд. А що ж тоді сказав Історик?

— Нічого певного: мовби ти хочеш урятувати всіх.

— Бачиш, йому мої амбіції дивними не видаються.

Рен повагалася мить чи дві, але зрозуміла, що далі тягти не можна.

— Що б ти зробив, якби дізнався, що твоїм шансом на ту мандрівку скористалася

— А ти скористалася? — Амон застиг і зиркнув на неї здивовано.

— На питання відповідай.

Хлопець глибоко вдихнув, сперся спиною до шибки і спитав на позір спокійно:

— Коли це сталося?

— Перед тим як до нас навідалася Сансара. Я й Енліль — ми провалилися в минуле обоє, оскільки…

— …розділили моє прокляття. А щоб мені човен Ра втопився… — в Амоновому голосі забриніли гіркота й утома. — Що ж, мабуть, це на краще. Однаково мій прекрасний задум не приніс би нічого доброго. То як, Історик розповів тобі щось іще? Щось корисне? Певен, навіть для нього ця історія стала несподіванкою.

— Якби розповів, я б не говорила з тобою зараз. Зате він мені дав кілька помічних речей і штукенцію, яка має розділити дві сутності Енліля, якщо той злетить з котушок знову. Але наш кандидат до Тріади поладнав зі своїм темним боком. Історик розповів і про це, а ту штуку дав однаково.

— Який молодець… — Амон зовсім похнюпився. — Слухай, Рен. Тримай дарунки Історика при собі. Він не дарує нічого даремно чи випадково. Чуєш мене?

— Чую. Але поглянь. Ця мандрівка — як думаєш, ми могли щось зрушити? Щось вагоме?

— Скажу так: якщо ви могли і зрушили, то зараз уже пізно скаржитися. А якщо все минуло без сліду, то найбільше, що ви зробили, то трішки торкнули тканину реальності. Я не вельми в цьому розбираюся, але певен, що нічим страшним нам це не загрожує. Найгірше — візит Сансари — ми обоє пережили, так?

— Так, — машинально кивнула Рен, силкуючись пробитися крізь наплив білих плям, який припорошив її спогади.