Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
Кляті люди. Звідусіль. Надто багато. Надто шумні.
Щойно її проминув високий рудий хлопець, який читав на ходу. Судячи з записів: Закс Нортон, дуже непередбачуваний та емоційний, а поза тим старанний студент. На щастя, він чкурнув повз неї не спиняючись — на краще.
— Привіт, новенька! — промайнули двоє дівчат.
— Привіт, — шепнула вона, намагаючись зрозуміти, хто ці двоє. Невисока й міднокоса — достеменно Нікта Ромі. А ось поруч із нею… Діке не встигла роздивитися лиця, лише помітила русяве волосся і квіткові шпильки. Певно, Астарте чи Ашторет — на щастя, близнючок плутали всі.
Треба було йти швидше. Надто багато. Кляті люди.
— Як тобі в Академії? — студент перепинив їй шлях.
Довготелесий і з блакитним волоссям, він вивищувався над Діке, поки вона розглядала його руки, аби не дивитися в очі. Худорляві руки, гострі фаланги пальців. Не надто красиві.
— Усе чудово, — відповіла завченою фразою і мимоволі випросталася.
— Добре, — однокурсник схилив голову і пішов геть.
То був Нік Ньєрд. Діке запам’ятала його легко, бо такий зріст і волосся, а ще очі мов місяць уповні — ні з ким не сплутати, хоч після приходу сюди її сила стала поводитися непередбачувано й стирати більше, ніж раніше.
* * *— Як тобі в Академії? — спитав однокурсник.
— Чудово, — Діке звела тоненькі брови.
З нею рідко починали розмову. Образ холодної і неприступної вдавалося відігравати бездоганно.
То був Нік Ньєрд. Його волосся ледь завивалось і тремтіло, наче в ньому заплутався вітер.
— Якщо в тебе виникнуть проблеми, звертайся до мене. Я тут давно, — кинув він абсолютно байдуже.
— Дякую, у мене не виникає жодних проблем. — Вона ковзнула поглядом по його обличчю й помітила почервоніння над бровою. Там сяяла сережка, срібне кілечко.
— Щойно проколов, — відповів однокурсник, уловивши її погляд.
— Он як. В Академії я бачила багатьох хлопців із проколотими вухами, а ось пробита брова — вперше.
— Я хотів виділятися. Щоб мене було легше
запам’ятати ]]> .— Ясно. А звідки взялася ця традиція — хлопцям носити сережки?
Ньєрд стенув плечима:
— Я читав, що колись СВІТи так носили, тож усім неодмінно проколювали вуха. І врешті це стало місцевою модою.
* * *— Як тобі в Академії? — блакитне волосся, сережка в брові, височенний зріст. На щастя, Ніка Ньєрда було дуже легко впізнати.
— Багато вчити, проте загалом чудово, — відповіла Діке, насторожено спостерігаючи за однокурсником. Він будив у ній дивні відчуття: мовби давній друг, якого вона забула. Друг, який видавався байдужим і тому не тривожив.
— Я знаю про твою особливість, — відповів хлопець зненацька. — Я Нік Ньєрд, приємно познайомитися.
— Ми вже знайомі.
— Так. Але ж ти цього не пам’ятаєш.
— Пам’ятаю.
— Лише зрідка. Директорка розповіла мені все.
— Чого ти хочеш?
— Нічого. Просто знай: можеш мені довіряти.
Він говорив це рівно й байдуже, мовби й не вбачав у її особливості нічого дивного чи неправильного.
Цього разу першою пішла Діке.
* * *— Як тобі в Академії?
— Прекрасно. Мене призначили координаторкою новенької.
— Радий чути. До речі, я — Нік Ньєрд.
— Я знаю.
— Звичайно. І все ж… як тобі в Академії?
— Мені
дико самотньо ]]> , — раптом мовила Діке і закрила рот рукою.З чого б це їй говорити таке — якомусь Ньєрдові? Хто такий цей Ньєрд? Паніка розбіглася всередині, проте на обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Розумію, — сказав він.
Нік Ньєрд, котрий, якщо вірити записам у щоденнику, завжди виражав емоції приблизно так само активно, як і письмовий стіл, раптом усміхнувся.
— Я все знаю. Тебе покидають спогади та емоції. А в мене — скрижаніння почуттів. Ми ідеальні в тандемі… Давай домовимося: я приходитиму до тебе вранці — щодня. Приходитиму найпершим і зустрічатиму тебе, коли ти спантеличено збиратимеш себе докупи. Я казатиму, що все гаразд, і можу розповідати тобі щось із необхідного.
— Це доволі погано для тривалості твого сну, — строго зауважила дівчина, дивлячись у сріблисті очі. — Я прокидаюсь завжди на світанку.
Вона досі не могла зрозуміти, чому говорить із ним так відверто.
— Нічого, — Нік зиркнув на годинник. — Лягатиму спати раніше.
— Я можу не пам’ятати тебе іноді, не щодня. Моя «особливість» в Академії трохи дивно працює… — додала Діке обережно.
— Теж нічого, — хлопець стенув плечима. — Я ж знаю тебе давно. Цього вистачить. Навіть якщо ти не згадаєш, твоя підсвідомість пам’ятатиме. Хіба не так?..
— Ти ж не ходиш на перші пари, — це був її останній аргумент.
— Я й не ходитиму. Зустріну тебе — і далі спати. Хоча, може, тепер ходитиму. Треба ж мені колись таки закінчити цю Академію, — з обличчя Ніка вона не могла зчитати, жартує він чи ні.
— То чому ти досі не закінчив її?
— Мені було ліньки.
— Брехня, — відрізала Діке.
Тонка брудна плівка на поверхні води. Вона з’являлась щоразу, коли до чужих слів примішувалась неправда.
— Точно. Ти ж маєш це… відчуття правди і брехні? — Ньєрд зсунув окуляри на кінчик носа.
— Так.
Сріблисті очі не виражали особливого зацікавлення. Мабуть, тому він і не відлякував.
