Чоловіки під охороною - Робер Мерль
Звісно, я не в’язень. Я — «чоловік під охороною», або, простіше кажучи, ЧО. Одначе я помітив, що в Блувіллі всі, крім зацікавлених осіб та їхніх дружин, вимовляють цю абревіатуру з деяким відтінком глуму. Ні, нас не зневажають. Якби в ставленні до нас бракувало ввічливості, то це легко було б виправити. Тут усе набагато складніше. Нам дають зрозуміти, що нас терплять за нашу роботу, хоч ми не заслуговуємо ніякої пошани, а тим більше приязні.
Підтримка, яку нам надають, досить непевна. У кабальній угоді, яку ми мусили підписати з місіс Гельсінгфорс, — ніхто з нас, до речі, так ні разу цю жінку й не бачив, — вона зберегла за собою право будь-коли розірвати її і прогнати нас зі свого ранчо геть.
Особисто я мав би почувати себе певніше, ніж мої колеги. Важливість моїх досліджень мала б уберегти мене від можливого звільнення. Та дарма. Я анітрохи не почуваю себе вбезпеченим від такого рішення. Кажу «почуваю», бо моя інтуїція ґрунтується тільки на невловимих ознаках. Проте вона дедалі міцніє. Я таки вцілію, але тривога за завтрашній день мене не полишає.
Незважаючи на Дейва, я почуваю себе досить самотнім чи, краще сказати, покинутим. Аніта, яка тепер сидить, мов біля трону, праворуч від президента Сари Бедфорд, провідує мене раз на місяць. І щоразу в мене складається враження, ніби я в’язень, бо перерви між її відвідинами довгі, а самі візити — короткі. Ось чому я зустрічаю дружину зі смутком, майже в поганому настрої. І ще не встигла Аніта приїхати, а мені здається, ніби вона вже поїхала назад.
Блувілл чимось нагадує військове містечко — і не тільки через озброєну жіночу міліцію, що охороняє нас: тут панує суворий розпорядок дня і діють численні заборони.
Нас будить о сьомій годині сирена. О восьмій кожен уже повинен бути у своїй лабораторії. Обід рівно о першій дня. Вечеря о сьомій вечора. О десятій починається комендантська година.
Це означає, що на цей час ви повинні лежати в ліжку. А втім, ви самі прагнете лягти саме о десятій, бо за п’ять хвилин до цього сирена двома гудками попереджає вас, що в приватних бараках зараз погасне світло. Після того світять лише ліхтарі в парку та потужний прожектор на сторожовій вишці, який, повертаючись, освітлює проходи між бараками. Якщо він вихопить вас із темряви після настання комендантської години за межами житла, мегафон накаже вам стояти на місці доти, доки під’їдуть дві вершниці з числа вартових, запишуть ваше прізвище й відведуть вас до барака. Вартові ввічливі, але суворі. Марно пробувати заходити з ними в розмову. Вони супроводжують вас, їдучи верхи поруч. Ви змушені ступати по снігу між двома кіньми, ваша голова мало не торкається чобіт охоронниць, і раптом у вас виникає враження, ніби ви — негр, заарештований верховою поліцією в одному з південних штатів.
А другого дня ви знаходите на своєму письмовому столі цидулку від управителя містера Берроу. Він із жалем повідомляє, що йому доведеться вирахувати з вашої платні десять доларів як штраф за порушення блувіллських правил.
Якщо ви вчините таке порушення знову, то отримаєте від містера Берроу другу цидулку. Він накладе на вас новий штраф, що тепер становитиме вже двадцять доларів, але цього разу на додачу дістанете ще й такого коротенького застережного листа:
«Містере Мартінеллі!
Я до певної міри стурбована тим, що Ви не можете дотримуватися запровадженої в Блувіллі дисципліни. Будь ласка, надалі постарайтесь її не порушувати.
Гільда Гельсінгфорс».
Коли ви отримаєте такого «люб’язного» листа від особи, якої ніколи не бачили, але яка будь-коли може вирішити, чи жити вам, чи померти, то я здогадуюсь, яке враження це на вас справить.
Я чудово розумію: вартові тут для того (в усякому разі, так офіційно твердить блувіллська адміністрація), щоб охороняти нас від гангстерів, адже в нинішні часи анархії вони можуть удертися до ранчо й пограбувати наші продовольчі запаси. Ці запаси зберігаються в бараці поруч із сторожовою вишкою. Я розумію також, що ми мусимо ощадливо користуватися електрикою. Її виробляє для Блувілла електростанція на річці, яка протікає через його землі. Отож комендантська година цілком виправдана, так само як і заборона ходити вночі з барака в барак. Адміністрація хоче бути певна, що після десятої вечора вартові не приймуть когось із дослідників за мародера.
Куди важче зрозуміти, нащо тут такий суворий розпорядок і чому до нас ставляться нешанобливо. Адже ми не якісь там дармоїди. Ми працюємо над завданнями, які вимагають вельми високої наукової кваліфікації. З чого живе велика фірма, що найняла нас? Хіба її капіталовкладення й могутність тримаються не на праці таких дослідників, як ми? Якщо я зумію знайти вакцину проти енцефаліту-16, то, коли її пустять у виробництво, це моє відкриття принесе місіс Гельсінгфорс величезні прибутки. Проте мене шпетять за кожну мою «провину», мов школяра, що погано поводиться, і майже відверто погрожують прогнати геть, якщо я не виправлюся.
Ми зазнаємо також усіляких дріб’язкових, незбагненних для нас утисків. Так, нам забороняють мати транзистор, а в замку ніде не побачиш ні радіоприймача, ні телевізора — принаймні в кімнатах, відведених для нас. Одначе, коли ми проходимо повз барак вартових, то бачимо у відчинене вікно, як пропливає зображення на телеекрані. Одного разу восьмирічний син місіс Пірс Джонні зачаровано зупинився перед цим вікном, і мати дозволила йому трохи там постояти. Тоді одразу ж підвелася одна з вартових і, навіть не глянувши на Джонні, зачинила в нього перед носом вікно й запнула завіски.
Ми отримуємо пресу, але із запізненням на три-чотири дні й дуже обмежену кількість примірників. До того ж деякі номери до нас узагалі не доходять, ми не
