Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Молочне порося підійде? Підсвинків нема, останнього заколов минулої суботи.

Підійде; хай воно маленьке й молоденьке, а усе ж свинячої породи. Взяти гроші Алтамірандо відмовився: а хто через Сан передавав йому солонину? Хіба не Факел? Та й він же ще не розплатився з ковалем за ножі.

— Бери порося, свої люди — помиримось.

Небо за річкою рожевіло. Обозники ще спали.

16

Першому піднесли кашаси Ешу, а то не уникнути смути й свари. Він стояв у капищі, маленький залізний Ешу, метис, підступний кум, з грішним тілом довшим, ніж ноги. Потім одрізали голову черепасі — до чого живуча ця животина, як жодна на світі; кинуті у горщик шматки м’яса ще тріпотіли й здригалися, ніби життя й досі не покинуло їх. Факел роздував вогонь; Рессу, не повертаючи голови, запитала:

— Це що, любовне ебо? Зроду не бачила такого великого.

— Жалобне.

— Невже занедужав? З яких це пір?

— Туга теж хвороба, тільки невидима. Ти весь як побитий, гірше нікуди. Наслання — знаєш, що це таке?

— Як не знати. Я теж переживала, двічі. Це як прозір, але ще гірше: просто жити не хочеться.

Дещо вона знає, але не все.

— Свиня, звісно, для Омолу. А для кого це м’ясо різних звірів?

— Давно б треба підгодувати богів. Тоді б не був слабаком.

— Слабаком? Ти? — Рессу зареготала.

— Ходімо, поки не розвидніло, — поквапив її Факел.

Вона роздмухала під горщиками вогонь: черепашатина вариться довго. Потім обоє пішли в задню кімнату. Рессу принесла гострий ніж і куйю з шкаралупи кокосового горіха. Вона тримала порося за ноги, а Факел його заколов. Коли зацебеніла кров, пурпурова й гаряча, негр нахилився і жадібно сьорбнув живлющої вологи. Те саме зробила й Рессу. Потім вони наповнили кров’ю куйю для жертвоприносин.

Заспівали гімн Омолу. Плескаючи в долоні, танцювали танці ориша: танець зігнутого в три погибелі хворого, змордованого чорною віспою; танець знахаря, рятівника від чуми й ревматизму, переможця смерті. Факел з доземним поклоном підніс свою пожертву, криваве ебо, благаючи в Обалуайє сили проти наслання й пристріту, що заціпили йому рота, зв’язали руки-ноги.

Страви подавали в бляшанках і жерстяних тарілках: кожному ориша свій делікатес просто з жару. Атото, Омолу! Тому, хто відає недугами і здоров’ям, — свинина й смажена кукурудза. Оке, Ошоссі! Царю Кету, господарю пущі, мисливцю! Пригощайся пакою, тейю і кутіа. А от Шанго, володареві блискавки й грому, — черепаха й амала. А Ошалі, великому ориша, батькові всього сущого — півдюжини равликів-ігбін з сусіднього лісу, а ще ямс і маїс, усе без солі, як він любить і як йому належить подавати. Смаковиті страви ставили в капищі перед солом’яними, дерев’яними, залізними й латунними фетишами: Омолу, лук і стріла Ошоссі, двоголовий молот Шанго, пашоро Ошали.

Сяйнула блискавка, торохнув грім, почувся рев пуми і плямистого ягуара. На пурпурових, кривавих небесах знову зажевріли пригашені зорі. Оповита чорною хмарою, з’явилася Янсан, сіла охляп на свого коня, видала войовничий поклик, станцювала танок битви й перемоги; потім пригорнула до своїх грудей Факела, вигнала з нього духів-мучителів, очистила його тіло від пристріту. Все сталося в одну мить, не більше; Рессу знов узула свої капці.

З семи сторін був тепер захищений Кастор Абдуїн, іди спокійно, всі шляхи відкриті.

17

Перемазані кров’ю, вони взяли брусок мила, пішли на річку. Дорогою Рессу повідомила:

— Подейкують, що Бастіан білить хату для свята.

— Якого свята?

— Ну, для входин… коли вона зійдеться з ним. Але, здається, вона дістанеться не йому. А надто тепер… — Рессу непохитно вірила в силу чарів.

Вони намилювалися милом, чистили черепашачий панцир. Факел, вдячний за допомогу, пообіцяв:

— Зроблю з панцира скарбничку для тебе.

Бризкалися водою, пірнали, тіла їхні торкалися, в промінні вранішнього сонця вони пустували, як діти. Проте пожежі не спалахнуло: в Кастора не йшла з думки Діва.

Повернувшись до майстерні, посолили м’ясо, відрізали по шматочку для друзів: турка, Збуй-Вік, Алтамірандо, старого Жерино та інших. Факел любив робити подарунки.

— А сіа Ванже?

— Неси, якщо хочеш. Я не понесу. Є речі, яких не купиш ні за гроші, ні за дарунки. Любов — не жарти.

Рессу пішла, а негр Кастор Абдуїн став на порозі; він знов воскрес душею, позирнув на протилежний берег: ні, моя сухітонько, ти будеш моєю! Згребу тебе в обійми, покажу тобі в своєму гамаку, чого вартий закоханий негр. Пора здолати несміливість і безвілля. Поки голубоокий білий не перебіг йому дороги, не обскакав. Атото, Омолу, батьку скорботи і чорної віспи, снаги і здоров’я, атото, мій батьку Обалуайє!

18

Кастор Абдуїн перейшов річку: скоро вже не доведеться стрибати по камінню та мочити ноги. Полковник Робустіано де Араужо підрядив лісорубів валити дерева, пиляти стовбури, а Гвідо й Лупісиніо з помічниками найняв тесати колоди й дошки для мосту. Сумніваючись, що двоє теслярів впораються з такою роботою, полковник хотів запросити й ітабунських теслярів. Лупісиніо, що будував какаовий склад і кораль, обурився: хто-хто, а полковник мусив би його знати.

— Ви, полковнику, заплатіть, а я з людьми зроблю все, що треба.

Фазендейро виклав гроші, брязнув капшуком і капітан Натаріо да Фонсека, і невдовзі переправу через річку навели, надійну й міцну. Ще рік тому, коли прибули сержипанці, хто б міг уявити собі такі ознаки поступу, як міст і борошняний дім?

Завершувалось і будівництво борошняного дому. Бастіан да Роза з двома підсобниками ставив простінки. Лупісиніо з сином Артурзиньйо тесали майже готові одвірки. Підсобляли й жінки: Ванже з невістками, сіа Клара, дружина Зе дос Сантоса, та їхні доньки — млин зводився на межі земельних ділянок двох родин. Плантація і тваринницькі ферми Алтамірандо лишилися трохи осторонь, проте Сан та її мати Дас Дорес допомагали теж. Сан хотіла, щоб Зиньйо навчив її орудувати рубанком, а Зиньйо сподівався навчити її і ще дечого. Жінки носили каміння, готували їжу, дражнили чоловіків. Діви серед них Кастор не помітив. Де ж це вона запропастилась? Либонь, на плантації.

— Боже поможи, — сказав негр, сідаючи долі.

Підійшла стара Ванже.

— Дай вам Боже здоров’ячка, сеу Факеле. Рессу принесла чверть паки людям, каже, ви вполювали. Бог віддасть вам сторицею. — Вона показала на споруду: — Бачили? Не треба буде чекати, щоб змолоти мливо, не доведеться привозити здалеку. З першої ж випічки пришлю вам пундиків.

Підійшов заляпаний вапном Бастіан да Роза, заговорив і собі:

— Перший вимурував тут дім ти, еге