Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— Енлілю! — Вона спробувала змести стіну туману вітром, але замість того, щоб розвіювати його, потоки енергії лише розчинялися.

— Я тут. — Шорстка рука лягла на плече, і дівчина мимоволі здригнулася.

Та коли вона придивилась, очі Енліля набули знову чистого небесного кольору. Дихав він важко, праву руку над ліктем розтинала глибока рана. Кров капотіла з кінчиків пальців.

Туман розвіявся, оголюючи порожній коридор. Рен пробувала знову заплющувати і розплющувати очі, та дарма. Не було більше ні викривлених барв, ні дивних незнайомців із шелесткими голосами.

— Утекли… — видихнула вона. — Хто це такі, Мойри б їх забрали?

Енліль слабко всміхнувся:

— Якби я знав усі відповіді, життя стало б куди простішим, та не таким цікавим.

— Гаразд. Я до директорки, — кивнула дівчина, змахуючи з плечей обітнуте лезом Єріш волосся. — Вони забрали Сета!

— Зажди, — хлопець потер перенісся здоровою рукою. — Поки є така нагода, розповім тобі першій: я замирився з другим.

— Із маніяком? — уточнила Рен недовірливо.

Енліль кивнув.

— Я давно собі думав: коли він — прояв моєї душі, то ми порозуміємося. Намагався достукатися, коли той, другий, брав гору. Він був не в захваті спершу, — зізнався хлопець. — Але я пообіцяв, що не дам йому нудьгувати і постачатиму цікаві події. Тож тепер усе владналось. А зараз, з твого дозволу, Рендалл, навідаюся до Керна, — він поворушив пораненою рукою і скривився.

— Це аномалія, — буденно відказала Аматерасу. — Аномалій зараз багато, а буде ще більше, бо ваші сили після зняття лімітів приваблюють їх. Непояснимі видива, химерні створіння та агресивно налаштовані фантоми — їх буде безліч. Для цього й запровадили чергових, Савітрі. Боротися з цими проявами завихрень сили. Крапка.

— Але вони забрали Сета, — повторила Рен, спідлоба дивлячись на директорку, котра мовби не чула жодного її слова.

— Він досі в ізоляторі. Як хочете — можете пересвідчитися в цьому, — Аматерасу постукала нігтями по столу. — Тільки позбавте мене своєї присутності та надміру фантазії.

Рен хотіла розповісти про викрадачів ще, проте директорка, незвично роздратована сьогодні, змахнула рукою, і незрима сила відтіснила студентку просто до дверей, наочно демонструючи, що хай там знадвору хоч кінець світу розгоряється, та Аматерасу нині не має настрою на все це.

…Сет Морт справді лежав в ізоляторі — на білому ліжку, оточеному прозорими стінами з усіх боків. Блідий і стомлений, як і того дня, коли Рен бачила його востаннє. Після дуелі з Зіґфрідом.

— Та

— Таке можливо. Адже аномалії — те, чого не може й не повинно бути, химерні творіння, сповнені агресії, — сухо відповіла професорка Нут, котра супроводила дівчину до ізолятора.

Вона дивилася на студента за скляною стіною з відстороненим виразом на лиці, лише пальці викладачки неспокійно гладили пектораль, яка завжди лежала на її грудях і видавалася страх важкою, як і масивні сережки, що визирали з-під короткого каре.

— Пані професорко, а давно він тут?

— Від дня дуелі.

— І не приходить до тями?

— Приходив. Але ненадовго.

— А коли востаннє…

— Не знаю, Савітрі. Лікуванням займається професор Керн, не я.

Рен прихилилась чолом до скла і задивилася в обличчя Сета, а тоді раптова думка прорізала її свідомість.

— Зніміть захист, — попрохала вона.

— Це не в моїй компетенції, — Нут явно не бажала залишатися тут довше.

— Зніміть, будь ласка. Лише на хвилину.

— Якщо пані директорка…

— Я їй не скажу, — наполягала Рен. — Прошу вас як богиня Академії. Бо мушу пересвідчитися.

Нут клацнула язиком, проте прозора стіна розсипалася іскрами за наказом професорки, і Рен швидко наблизилась до ліжка хворого. Синці під очима Сета в’їлися так глибоко в запалу шкіру, наче він тижнями не спав. Дівчина приклала руку до Сетових грудей. Спробувала намацати пульс на зап’ясті. Але шкіра студента обпікала холодом незгірше від статуї.

— Та він мертвий, — прошепотіла Рен, обмацуючи хлопцеве тіло в нестямі. Вона не знала, що шукає, аж доки не наткнулася на згаслу намистину СВІТу, котра підтверджувала її здогад краще за згасле серцебиття. — Він мертвий, пані Нут. Сет помер тут. Сам-один. А ви — ви всі — навіть не помітили цього.

Вона вчепилася обома руками в край ліжка, щоби встояти на ногах.

Професорка опустила окуляри, і в її очах — чи не вперше на пам’яті Рен — сколихнулися здивування та тривога.

— Ідіть звідти, Савітрі, — наказала Нут, повернула товсту оправу на перенісся, і, щойно дівчина ступила крок назад, скляна стіна повернулася на місце. — Я повідомлю про все директорці. Ми з’ясуємо, що тут сталося. Наразі не поширюйте жодної непідтвердженої інформації, будьте розважливою.

— Я знала, що ви це скажете. Мовчанка і брехня. Як завжди. Усе задля безпеки студентів, так? Щоб відновити якомога швидше це Намисто, яке возз’єднає вас із вашими друзями? — не втрималася дівчина. — Щоб Аматерасу знайшла свого палкого коханця? Щоб ви могли радо бігати одне до одного на гостину?

Нут звела брови так високо, що Рен стало совісно від власного нахабства, але, заради богів, що важать ці слова, коли ось, поруч, лежить студент — і він мертвий, і ніхто, трясця, ніхто про це ні сном ні духом!

— Основне завдання Намиста — підтримувати рівновагу, — мовила Нут завчено. — І повірте, що швидше ми його відновимо, то безпечнішою стане Академія. А це — у ваших інтересах.

Кроки професорки стихли в коридорі, а Рен досі безтямно дивилась на хлопця, котрий лежав за скляною стіною, і на своє відображення, котре накладалося на синюшне Сетове лице. Волосся досі спускалося по спині, але частину пасом криво зрізало