Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Вона вирішила розпочати із зустрічі з Хранителькою Намиста. За дверима бібліотеки зустрів порожній коридор — і не дивно, адже більшість студентів пішла на лекцію Тота, яку Рен безсовісно пропускала. Врешті, думала вона, на тлі двох місяців пропусків ще одна лекція нічого істотно не змінить.

— Обер-решно! — прошипів хтось неподалік. — Обер-решно.

Акцент — ось що здивувало дівчину. Адже в Академії всі їхні мови підлаштовувалися під одну, аби між студентами завжди було порозуміння, незалежно від світів, із яких вони сюди потрапили. І все ж голос, який пролунав зовсім поруч, відрізнявся — шерхітливий і глухий, він нагадував про вкрадливий тон Медеї, приправлений гортанним, подовженим «р». Рен роззирнулася, проте поглядом не знайшла нікого.

— Ану, ти йохо вдар-риш, — відповів дівочий голос, куди мелодійніший, та не позбавлений чужинських нот.

— Тихше, Єрі-іш, — наказував третій, низький і басовитий.

«Заплющ очі!» — стрепенувся внутрішній голос, тож Рен послухалася — він іще не підводив її своїми порадами. Та щойно вона опустила повіки, як побачила не м’яку темряву, ні — а все той же коридор Академії. Лиш кольори обернулися — білі колони стали чорними, потемніли стіни, а за вікнами полудневе небо заливала біло-червона барва, і хмари скидалися на мазки на полотні, зроблені живою кров’ю.

Помітила Рен і тих, кому належали шелесткі голоси: просто перед нею, за кілька кроків від повороту, завмерли троє хлопців і дівчина. Точніше, завмерли двоє хлопців і дівчина, а третього, непритомного, вони несли на руках. У всіх шкіра відливала сірістю, волосся темніло, мов графіт. У дівчини, котру кликали Єріш, воно спускалось нижче плечей, заплетене в безліч дрібних кіс. Одяг незнайомців — темний, з однаковими гострими візерунками — наводив на думку про уніформу. Проте фігуру дівчини підкреслювала сріблиста сукня, обтисла, мов друга шкіра, і схожа на зміїну луску. Очі в усіх трьох сяяли, як темні краплі бурштину. Вони невідривно стежили за Рен, не ворушачись, здається, навіть не дихаючи, мовби очікували, що вона піде і їх не помітить. На біду, вона надто добре всіх бачила, аби вдавати, що ні.

Коли ж дівчина перевела погляд на непритомного, то примружила очі, щоб пересвідчитись у своїй здогадці. Таки-так: четвертий — Сет Морт. У цьому вивернутому світі його волосся здавалося сивим, шкіра посіріла теж і напнулася, мовби насильно натягнута на кістки. СВІТ на шиї студента пульсував, наче сигнальний вогонь, що сповіщав про загрозу.

— Відпустіть Сета, — випалила Рен. — Негайно. Він хворий!

— Помітила-таки… — видушив найвищий хлопець і тут же глибоко вдихнув, наче до того затримував дихання, щоб не видати себе.

— Прибрати її? — похмуро сказав другий, низький і кремезний. Рен помітила, що в нього з-за спини визирали два ефеси.

— Я тобі приберу. — Дівчина схрестила руки на грудях, а подумки спитала: «Хамсіне, ти зі мною?»

«Завжди з тобою, богине».

«Приведи когось на підмогу. Та швидко».

Хамсін шурхнув геть, сколихнувши її волосся.

Троє незнайомців мовчали й вичікували, не зводячи очей із Рен, ніби теж подумки вирішували між собою, як діяти далі. Дівчина підозрювала, що їхня мета — утекти з Академії непомітно. Бо для чого ж іще використовувати таке дивовижне маскування, яке приховує від чужого ока? Одіж та прикраси незнайомців не виказували наявності в них СВІТу, отже — не студенти, отже — Рен вірила — вона матиме перевагу в разі сутички.

— Ми не хочемо нічохо поганохо, — примирливо відказав найвищий хлопець, очевидно, лідер. — Давай р-розійдемося спокхійно, якщо ти не хочеш дізнатися, чи твоя душ-ша лехша від пір’їни на терезах Аменті.

— Залюбки. Щойно ви відпустите Сета, — кивнула дівчина, сповнена рішучості не відступати й на крок, поки однокурсник у руках незнайомців.

— Р-різкіше давай, — втрутилася Єріш. Сукня-луска зблиснула на її стегнах, обвішаних короткими серпиками. — Прикриття не є вічним…

— Прибрати її? — вдруге спитав кремезний. Рен задумалась, чи знає він ще якісь слова.

— Цитьте! Не мош-шна залишати с-слід, — прошипів лідер, спідлоба роззираючись.

— Тоді візьмемо її із с-собою? — у погляді Єріш майнув сумнів.

З тону їхньої розмови не скидалося, що троє незнайомців вважають раптову зустрічну загрозою.

— Якщо ви ризикнете до мене підійти, — Рен намагалась говорити впевнено, — то точно звідси не вийдете.

Вона лише на мить розплющила очі, підкорившись інстинктивному пориву, а коли замружилася знову, то тільки й устигла, що відхилитись від удару серпа. Тонка сталь у руці Єріш проїхалася повз вухо, черкнула волосся — та Рен уже прикликала вітер, уявляючи, як його потоки пронизують світ довкола, і відштовхнула нападницю.

— Вона пройш-шла стихійний поріх! — обурилася та.

— Нема часу, — кивнув лідер другому хлопцеві.

Вони опустили Сета на долівку й діткнулися до зброї за плечима.

«Блок!» — наказала Рен, сплітаючи потоки повітря перед собою. Та незнайомці не встигли напасти.

Хамсін врізався стрімкими обіймами, торкаючи її вухо губами:

«Вибач, та він перший, хто мені трапився!..»

«Вибачаю! Дякую!»

— Заплющ очі! — кинула дівчина червоноокому Енлілеві, який повільно підійшов до них і поки ще бачив тільки Рендалл.

Мить — двоє нападників віддихувалися, хапаючись за горло, — блок не спрацював так, як Рен хотілося, та однаково віднадив. Кандидат до Тріади завмер, коли його гранатові очі перебігли зі знайомого лиця на гурт прибульців.

— Савітрі! Як же я скучив! — Він розпростер руки, наче хотів її обійняти, але різко опустив їх і залився сміхом. — Ти знаєш, що ти — зануда? — Він зблиснув усмішкою і раптом заступив дівчину, повертаючись до незнайомців: — А от у вас трьох вигляд багатообіцяльний.

— Двох за собою не потях-хнемо, — похитав головою лідер.

Відбулось усе блискавично: незнайомці, не змовляючись, із трьох боків кинулися на Енліля. Він змів Єріш однією рукою. Дівчина зойкнула та припала до підлоги. У другу руку кандидата до Тріади впився кинджал кремезного незнайомця, лідер тим часом дістав із сумки на поясі маленьку чорну кульку, приклав її до губ і шепнув