В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного на Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки дрібний пил, а й чимало каміння. Тепер усе це повільно осідало.

— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — промовив Мілько.

— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, радянської атмосфери!

Усім стало відразу веселіше на душі.

— Еге, без своєї атмосфери не потикайся нікуди: ні на Місяць, ні на Марс, ні на Венеру, — усміхнувся Загорський, весело поглядаючи на Ольгу.

Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.

Мілько посадив ракету на високе плато, що поступово переходило у велику долину, сточену горами. Вони здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів, схожих на руїни старовинних замків, падали чорні тіні, і, може, від цього гірський пояс видавався ще більшим.

— А що ото — чи не шляхи часом? — запитала Ольга, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.

— То тріщини, — відповів Іван Макарович. — Отже, прибули! Зараз, товариші, почнемо нашу роботу.

Всі повернулись обличчями до командира експедиції. Іван Макарович продовжував:

— Ви, товаришу Мілько, огляньте моторну групу і всі механізми. Особливо перевірте кисневі прилади.

— Єсть!

— Ви, товаришу Загорський, негайно встановіть зв’язок із Землею.

— Єсть!

— А ти, Ольго, приготуй аптечку. На кожного з нас заведи картку — записуватимеш стан організму, як він реагуватиме на незвичну обстановку. Це дуже важливо. Все треба знати — температуру, пульс, кров’яний тиск, перевіряти зір, слух… Словом, як у хорошій поліклініці. Ясно?

— Ясно!

— Без мого дозволу з корабля не виходити. Я перевірю дію космічного проміння — воно згубне для організму, а тут потоки його, цілі зливи, бо їх не затримує атмосфера. Виконуйте.

Кожен член екіпажу зайнявся дорученою справою. Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіну, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Ольга, розпаковуючи медикаменти, з тривогою поглядала на батька. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товстими свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!

Загорський урочисто кидав у мікрофон:

— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підсилені на Троянді, досягали старої планети трохи більше, як за півтори секунди. Вони пробивали верхні шари земної атмосфери, несли на жадібні антени слова:

— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

Із щоденника Ольги Плугар

“Батько звелів мені робити лікарські записи. А чому б не завести щоденника? Я ж зможу з ньому записувати все-все: і події, і настрій, і розмови на Місяці… Ах, як шкода, що я не захопила магнітофона! А втім, не біда: Місяць — царство німе, немає повітря — немає і звуків. Тут не запишеш на плівку тьохкання соловейка, бо навіть шуму вітру немає… Ось я бачила в ілюмінатор величезний камінь, а за ним цілий потік дрібніших зірвався з високої скелі (мабуть, сонце розжарило, ну й потріскались), не те що гуркоту — і грому не було, хоч би шарудіння! Беззвучно, зовсім беззвучно працює сонячна каменоломня. Я пишу, сидячи біля ілюмінатора. Мені добре видно батька. Обережно ступаючи, він пішов до краю оцього підвищення чи гори, де ми приземлились, вірніше сказати — примісячнились, бо ми ж на Місяці! Аж не віриться. Невже це не сон, а дійсність? А батько в скафандрі — ох і кумедний! О, нахилився, щось підняв і розглядає… Пішов далі, за кучугуру каміння. Хоч би вже не заходив далеко, все-таки небезпечно. Хтозна, що воно там таке…

Хлопці займаються своїм ділом, зрідка перекидаючись короткими фразами. Помітно, що й Микола, і Михайло намагаються приховати хвилювання і діяти так, ніби вони на Землі. Але очі, очі — швидкі, блискучі та ще нервові рухи виказують інше. Обличчя стомлені О, в мене теж. І легке головокружіння. Чого б воно? Треба взятися за свою аптеку, а то батько повернеться, а я ще нічого не зробила…

Продовжую писати. Всі відпочивають, зараз і я засну.

Тільки-но я “розгорнула” свою поліклініку, як повернувся батько. Скинув скафандр, і я аж злякалась, побачивши його змучене обличчя.

— Ну як, товариші? — спитав батько.

— Добре! — вигукнув Мілько. — Все гаразд.

— А слабість відчуваєте? — продовжував батько. Микола зітхнув:

— Трохи є… А чому воно?

— А що скаже медицина? — батько звернувся до мене. Він поклав скафандр і сів у крісло.

— Та що ж… — відповіла я, — переліт, незвичка…

— Ех ти, незвичка! — батько весело поплескав мене по плечу. — Знаєте, в чому причина, хлопці?

— А в чому? — спитав Микола.

— Та ми ж забули попоїсти!

Всі розсміялись. І справді — ми ж не їли майже добу. Хлопці вечеряли перед відльотом, вранці було не до сніданку… А я ж і не вечеряла!

Швидко поставили розкладного столика, дістали суху, заморожену провізію, підігріли на високочастотній сковорідці. Заїли, звичайно, шоколадом. Хлопці жартували — підносили склянки згущеного молока і проголошували тости за процвітання супутника Землі.

Після обіду батько наказав спочити, і всі полягали на своїх зручних місцях. Зараз і я….

Сонце тут не заходить, а тільки спускається до горизонту і немов котиться по далеких гірських масивах. Яке сьогодні число? Треба спитати батька…”

Земляни

Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, доки зовсім не прокинувся, він здивовано дивився вгору — там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де