Фундація та Імперія - Айзек Азімов

Латан Деверс пом’яв свою бороду, потім поглянув на співрозмовників по черзі і розсміявся.

– Він завжди так говорить, начальнику? Послухайте, – він став серйозним, – яка поразка? Я вже бачив і війни, і поразки. Що з того, що переможець дійсно захопить владу? Кого це турбує? Мене? Чи таких, як я? – він насмішкувато похитав головою.

– Послухайте, – переконливо сказав торгівець, – будь-якою пересічною планетою керують п’ять або шість жирних ледарів. Вони отримають удар в потилицю, але мого душевного спокою це не порушить. Ви переймаєтеся народом? Звичайними хлопцями? Авжеж, когось вб’ють, а решта певний час сплачуватиме додаткові податки. А потім все налагодиться. І вже інші п’ять або шість осіб керуватимуть планетою.

У Дуцема Барра роздималися ніздрі, а на старечій правій руці напнулися жили. Але він змовчав.

Латан Деверс уважно дивився на нього, не відводячи очей. Потім сказав:

– Послухайте. Я проводжу життя в космосі заради своїх дешевих пристроїв та відкатів, які отримую від Синдикату. Он там, – він кивнув великим пальцем через плече, – є товсті хлопці, які сидять собі вдома і щохвилини збирають мої річні доходи – знімають сметанку з мене та таких, як я. Припустімо, ви керуєте Фундацією. Ми все одно будемо вам потрібні. Ми будемо вам потрібні більше, ніж Синдикатові – бо ви ще не збагнули, що до чого, а ми могли би принести вам гроші. Для нас було би краще домовитися з Імперією. Це так, а я людина беручка. Якщо це принесе мені вигоду, то я за.

Його погляд був сповнений уїдливої войовничості.

На декілька хвилин запанувала тиша, а потім її порушило деренчання циліндра, що вискочив із гнізда. Генерал відкрив його, глянув на акуратну роздруківку і швидко проглянув схему на папірці.

– Підготувати план із зазначенням позиції кожного судна в дії. Чекати наказів у повній бойовій готовності.

Він потягнувся за своїм плащем. Накинувши його на плечі, генерал монотонно прошепотів Барру крізь стиснуті губи:

– Я залишаю цю людину на вас. І очікуватиму результатів. Це війна, і я можу бути жорстоким до невдах. Пам’ятайте це! – Він пішов, відсалютувавши обом.

Латан Деверс подивився йому вслід.

– О, щось-таки боляче його зачепило. Що відбувається?

– Очевидно, бій, – гостро відповів Барр. – Війська Фундації виходять на свою першу битву. Вам краще поквапитися.

У кімнаті стояли озброєні солдати. Їхні манери були шанобливими, а обличчя – суворими. Деверс разом із гордим сивеннським патріархом попрямував до виходу.

Кімната, куди їх привели, була меншою і майже порожньою. Тут стояли два ліжка, екран, душ та санвузол. Солдати вийшли, з глухим стуком зачинивши за собою товсті двері.

– Гм, – Деверс несхвально озирнувся навколо, – схоже, це надовго.

– Так і є, – відрубав Барр. Старий сивеннець повернувся до торгівця спиною.

Той роздратовано спитав:

– Що ви маєте на увазі, доку?

– Нічого. Я тобою командую, от і все.

Торгівець підвівся і підійшов до нього. Його дебела постать нависла над нерухомим патрицієм.

– Справді? Але ж ви сидите зі мною у цій камері, а коли йшли сюди, вас вели під прицілом так само, як і мене. Послухайте, та ви ж закипіли, коли я виклав свої уявлення про війну та мир.

Він марно чекав відповіді.

– Добре, дозвольте мені дещо спитати. Ви сказали, що ваша країна колись зазнала поразки. Від кого? Від людей з далекої туманності?

Барр підвів голову.

– Від Імперії.

– Он як? А що ж ви тоді тут робите?

Барр красномовно змовчав.

Торгівець випнув нижню губу і повільно кивнув. Він скинув плаский браслет, що був на правому зап’ястку, і простягнув його.

– Що ви про це думаєте? – на лівій руці в нього був такий самий.

Сивеннець узяв прикрасу. Він повільно відповів на жест трейдера і надів браслет. У зап’ясті виникло дивне пощипування, яке швидко зникло.

Голос Деверса відразу ж змінився.

– Все добре, доку, прилад працює. Тепер говоріть вільно. Якщо ця кімната прослуховується, вони нічого не зрозуміють. Це генератор перешкод, справжній дизайн Меллоу. Продається за двадцять п’ять кредитів у будь-якому світі аж до краю Галактики. Ви отримуєте його безкоштовно. Не рухайте губами, коли говорите, і розслабтеся. Вам доведеться навчитися це робити.

Дуцем Барр відчув несподівану втому. Блискучі очі торгівця прошили його чіпким поглядом. Він відчув, що не в змозі опиратися.

– Чого ви хочете? – сказав Барр. Із нерухомих губ зринали невиразні слова.

– Я вже вам сказав. Ви вдаєте з себе патріота. Але ваш власний світ розчавила Імперія, хоч ви вже працюєте разом із русявим імперським генералом. Це ж безглуздо, чи не так?

Барр відповів:

– Я свою справу зробив. Імперський намісник, який захопив нашу планету, загинув від моїх рук.

– Он як? І давно?

– Сорок років тому.

– Сорок… років… тому! – здається, ці слова мали для торгівця якийсь сенс. Він насупився. – Надто довго, щоб жити спогадами. А оцей парубійко у генеральській формі знає про це?

Барр кивнув.

Очі Деверса потемніли.

– Ви хочете, щоб Імперія перемогла?

І тут старий сивеннський патрицій вибухнув гнівом:

– Хай Імперія і всі її діяння згинуть у вселенській катастрофі. Уся Сивенна молиться за це щодня. Колись я мав братів, сестру, батька. Зараз маю дітей та онуків. І цей генерал знає, де їх шукати.

Деверс вичікував.

Барр пошепки продовжив:

– Але це не зупинило б мене, якби я знав, що результати виправдають ризик. Вони знають, як помирати.

Торгівець спокійно сказав:

– Отже, ви колись вбили намісника? Знаєте, я дещо збагнув. Колись у нас був мер, його звали Гобер Меллоу. Він відвідав Сивенну; це ж ваш світ, чи не так? І познайомився там із чоловіком на ім’я Барр.

Дуцем Барр кинув на нього важкий, підозріливий погляд.

– Що вам про це відомо?

– Те, що відомо кожному торгівцю на Фундації. А може, ви лише хитрий дідуган, який узявся вивести мене на чисту воду. Не маю жодного сумніву, що вам погрожували, ви ненавидите Імперію і всім серцем хочете, щоб її знищили. А потім я здамся, відкриюся вам, і генерал буде задоволений. У вас мало шансів, доку.

Але так само я хотів би, щоб ви довели, що є сином Онума Барра – шостим і наймолодшим, саме тим, який уникнув смерті.

Руки Дуцема Барра затремтіли, коли він відчинив пласку металеву коробку, що лежала у схованці в стіні. Він витягнув звідти металевий предмет, що тихо дзенькнув, коли поклав його до рук торгівця.

– Подивіться на це, – сказав він.

Деверс вирячив очі. Він підніс до себе розпухлу центральну ланку ланцюга і тихо вилаявся:

– Це ж монограма Меллоу, або я лише новачок