Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін

— Не гарячкуйте. Невже тепер треба заспокоювати вас? Зрозумійте: я не плещу, — я сповідаюсь в очікуванні останньої хвилини. Брехати безглуздо і принизливо. Каюсь, ми не жаліли тварин. Обливали їх окропом, забивали залізним пруттям до смерті, глушили струмом. Необхідно було домогтися, щоб у їхній свідомості лишились яскраві враження…

— Нічого собі — враження від залізного пруття! Недолюдки!

— Ми висловлювались м’якше — гострий дослід.

— Уявляю собі, як вони вищали…

— Жодного звуку. Особлива операція горла. Лабораторія — царина тиші, гамір дратує… Хтось підкрадається!..

— Моя сусідка. Ми називаємо її Нічничок. Вона завжди йде на роботу, коли темніє. Пробачте.

— Вона не могла підслухати?

— У неї свої турботи, сеньйоре.

— Два роки ми досліджували, що діється в головах чотириногих. Настав день, коли електронний скальпель мав був торкнутися розумного мозку…

— Ось бачите!

— Замовкніть! Я був тоді у якійсь нестямі, дослідницька лихоманка трусила мене, я був готовий офірувати своєю власною головою. Але нам потрібно було багато голів…

— О діво Маріє, і ви так спокійно розповідаєте про це! Звідки ж ви їх узяли, ці голови? Найнялися сторожем у морг?

— В морг привозять надто пізно. А ми хотіли сповідати мертвий мозок одразу ж після передсмертної сповіді його ще живого власника. Нам треба було йти слідом за священиком. Так і зробили…

— Церква не простить вам.

— Вона підтримала нас. Один із фахівців, що працював у моїй лабораторії, виявився активним діячем “Пакс Романа” — спілки католиків-інтелігентів. Ми зійшлися на тому, що “Пакс Романа” одержить сорок відсотків можливого прибутку. Вони сповідають душу, ми — тіло.

— Хіба думки можна продати?

— Вони цінніші від золота. Зрозуміло, не всі. Нас цікавили люди одержимі, які присвятили все життя вирішенню якоїсь проблеми. Головно це були винахідники. Ми склали велику картотеку і чатували на їхні останні дні. І навіть частіше, ніж ми думали, цих одержимих в останню мить осявав геніальний здогад. Наш апарат уловлював надприродно яскравий спалах свідомості і розшифровував її. Полювання за ідеями виявилось вдалим. Тепер вони полюють за мною.

— Ви їх ошукали? Приховали їхній прибуток?

— Приховав свої думки. У мене також є основна ідея. Потаємна і могутня. Вона потрібна їм. Вони поклялись добути її за всяку ціну. Я знаю, як усе скоїться. Мене вб’ють пострілом у серце. У них чудові снайпери. Потім до кімнати вдеруться двоє або троє. Вони будуть дуже поспішати. У руках в одного буде металевий ковпак. Термоелектричним ножем вони спалять волосся у мене на голові — так швидше, ніж голити. Змастять голову смердючою електропровідною пастою і одягнуть ковпак. За цей час другий підготує апаратуру для записування.

— Так не буде. Ми зараз же вирушимо до окружного прокурора, він сховає вас.

— Сховає? Дасть притулок у тюремній камері? Тоді мене вб’є не снайпер, а каторжник, якому пообіцяють за цю крихітну послугу швидку втечу. А той, з ковпаком, примчить у камеру під виглядом тюремного лікаря.

— Мені шкода вас. Ви потрапили у власну пастку. У вас є гроші?

— Дев’ять тисяч ескудо. Якраз стільки, скільки коштує похорон на цвинтарі Алто-де-Сан-Жоан.

— Геть похорон! Слухайте уважно. У мене є друзі, студенти-медики. Ми поїдемо в центральну лікарню, у відділення для бідарів. Там вас зареєструють, знайомі студенти — вони завжди чергують уночі, собача вахта не для справжніх лікарів — знайдуть у вас смертельну хворобу і відправлять до шпиталю Святої Євлалії. Але до Святої Євлалії доїде лише реєстраційна картка. За кілька тисяч ескудо тамтешній реєстратор перекладе картку в скриньку померлих і видасть мені свідоцтво про вашу смерть. З таким свідоцтвом я зможу офіційно повідомити будь-кого про вашу наглу смерть. Коротко кажучи, вам проштемпелюють квиток на той світ, але ви відстанете від поїзда. Спритно?

— А далі?

— Почнете життя заново, під іншим іменем. Погоджуйтесь, сеньйоре. Ми вже якось вчинили так само з одним моряком, що втік з військового корабля. Тепер він придбав нові документи, плаває під чужим прапором — і щасливий.

— Нові документи? Папірці! А хто дасть мені нове життя? Всі страхіття останніх років залишаться всередині мене. Старі болячки в новому лахмітті — ось що ви мені пропонуєте… Я зовсім п’яний…

— А я спускаюсь униз, щоб подзвонити з кафе в Центральну лікарню.

У відділенні бідарів процедура огляду схожа на ліниву гру з суворими правилами. Два-три запитання, відповідей на які майже не слухають, і кивок у бік санітара. Той записує прізвище, сердиться на вайлуватість хворого і видає йому штани з куцою курткою без ґудзиків. Сьогодні більшість хворих направляють у шпиталь Святої Євлалії. Туди вони мусять прибути вже в лікарняній формі, і тому всіх купають тут у бруднуватих ваннах. А на подвір’ї на них чекає обідраний автобус. Зрештою, хто бажає, може добиратися самостійно…

— Сеньйор має кумедний вигляд у цій куртці.

— Я сам себе не впізнаю. З мене здерли щось більше, ніж костюм. І нічого не дали натомість.

— Ви дістали надію! О-ля-ля! Вона чогось варта!

— Звідкіля у вас така розкішна машина?

— Залицяльник моєї сестрички так розщедрився, що дав мені цю карету на кілька днів. Не машина, а дракон. Пожирає бензин і кілометри, наче хоче одержати перший приз на конкурсі ненажер.

— Я бачу, ви звикли тримати руль у руках.

— Можливо… Зараз у шпиталі Святої Євлалії вас реєструють як покійника. Сміх та й годі!

— Заздрю людям, яких розвеселяють дрібниці.

— Хіба ваше власне життя, сеньйоре, це дрібниця?

— Самі бачите, який я жалюгідний боягуз. Ось і чіпляюсь за життя. А заслуговую на страту.

— Ну-ну, сеньйоре, не так похмуро!

— Ви знаєте не все. Після того як мій апарат змусив