Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
— Що це таке? — спиталося.
— Перечеплюють нас, від Обі Транссиб обслуговують байкальські локомотиви, — відказав Фоґель. — Уф, краще поквапмося, Вєнєдікте Філіповічу.
— Будете мене тут страшити? Що заморозницький аґент застрелить мене на очах у всіх?
— На очах у всіх, уф, не застрелить, але — так, усі на нас дивляться!
То була правда, прибуття «Чорного Соболя» привабило на цей бік потяга близько сотні пасажирів, а хто не вийшов, той принаймні вистромив голову в вікно. На щастя, минулося уже останній купейний вагон. Озирнулося через плече. Лиш одна людина на пероні не дивилася на крижлізний паровоз: худий, випростаний силует у фесці, із ціпком у руці. У відповідь на погляд Юнал Таїб Фессар відсалютував цигарою.
За допомогою Стєпана скриню закинулося до вагона. Останнім зіп’явся усередину Фоґель; засунулося за собою двері й обтрусилося долоні.
Обернувшись, опинилося під мовчазними поглядами аґентів і mademoiselle Філіпов.
— Слухаю?
Крістіна схрестила руки на грудях.
— Ми чекаємо.
Важко стрималося, щоб не погризти ніготь.
— Добре. Ви, Павєл Владіміровіч, Олєґ Івановіч, вийміть його й покладіть отут. А вас, Стєпане, я попрошу відкрити ту скриню, де доктор Тесла тримає машину, на якій працював учора вранці, коли я тут вас відвідав. Мені потрібен також кабель до неї. А якихось конструкційних схем із описом?.. Що ж, я так і думав. Це ота скриня?
— Ота.
— Ви маєте ключі від колодок?
— Від тих? Ні. Але доктор також їх не відчиняв. Ось тут, бачите, він просвердлив отвори, такі як від сучків, і закорковував їх ґумовими чопами. Він оце щодня приходив і встромляв ці дроти, й впускав це в себе, тьху, кажу Вашій Вельможності, я знав, що це так скінчиться, і теж його благав, але що поробиш, що поробиш, слухатися треба начальство, і я дивився, як людина труїться тією нелюдською гидотою, — а що ви, Ваша Вельможносте, збираєтеся робити?
— Підключити його до тієї гидоти. Як вона вмикається?
Вийнялося з дошок чопики. Стєпан витяг з-за сінника службову валізочку й вийняв із неї в’язку ключів. Хвилину він їх, підозріло зиркаючи, поперебирав. Чекалося. Mademoiselle Філіпов зойкнула, кваплячи його. Зітхнувши, Стєпан відчинив скриню із соляними слоїками й видобув кабелі. Той, із затискачем на кінці (охранник закріпив його щелепи на кристалі), й отой з голкою: який із них має бути праворуч, який ліворуч? Пам’ять підказувала раз один образ, іншого разу протилежний. Запитально поглянулося на старого аґента. Той зробив крок назад, заслонившись рукою з ключами.
— І що? — наполягала панна Філіпов. — Що тепер? Ви взагалі знаєте, що робите?
Стоялося з кабелями в руках перед запечатаною скринею з бандероллю Tesla Tungetitum Company.
— Ну що ж, це все одно буде воскресіння à l’improviste. — Встромилося кабелі в отвори й машинні гнізда, сховані за отворами. — Fifty-fifty. Як це вмикається? — Але вже почулося тремтіння від пробудження механізму, зі скрині посипалися пил і стружка. В одному з гнізд мусить бути головний вимикач. Не бачилося диму. Що живило цей флюменатор? Чи його підключали до зовнішнього джерела електроенерґії? Порівняння розмірів із трьома великими флюменаторами, що заповнювали більшу частину вагона, свідчило, що то був радше різновид мініатюрного прототипу.
Плюнулося на долоні, а потім поклалося руку на спусковий гачок, на оголену голку.
…Опустилося на підлогу.
— Добре, — сказалося й зсунулося на дошки, шуруючи піджаком по неструганій деревині скрині. — Добре. Нехай хтось… А краще я. За хвилю.
— Ви знову це зробили! — волала панна Філіпов. — Ви впали в ту ж залежність, що й Нікола! Боже мій, це для того ви втискали його в скриню, для того торсали трупом, щоб я повірила, щоб ви змогли — що про вас кажуть — lying bastard — усе правда!
— Усе не може бути правдою, — пробурмотілося, підносячи руку до очей. Чорні плямки мерехтіли на поверхні шкіри, а може, й безпосередньо під епідермісом; іноді, коли кінцівка німіє, так усередині долоні укладаються біло-рожеві мандали, але тепер виглядало, наче там билися між собою живі клітини тіні й клітини світіні. Поглянулося лівим оком, поглянулося правим. У вагоні панував напівморок, світло проникало крізь заґратовані віконця, крім того, його частково заслонювали купи ящиків. У повітрі літали мільйони часточок куряви, усі вони тепер вирували й золотаво виблискували, й усі кидали свої тіні, це неймовірно, проте бачилося їх із клінічною докладністю, кожну зокрема, цятки чорні, цятки білі, цятки золоті; увесь інтер’єр вагона було розбито на калейдоскопічні уламки барв. Калейдоскоп, так, це була слушна асоціація, — що вони продовжують обертатися, залишаються у космічному русі, й небагато потрібно, щоб вони перестрибнули в абсолютно іншу конфіґурацію, мик, мик, а то вже не буде вагон, то не будуть дошки, то не будуть люди, не буде труп.
То не буде труп. Відвелося погляд. Три аґенти охранки стояли навколо із серйозними мінами на обличчях, Олєґ із жовтою хусткою у руці, Стєпан із ключами, притиснутими до грудей, Павєл із рукою, застромленою під піджак, тримаючи долоню на руків’ї наґана: іконописні персонажі, кожен із них має своє місце — Павєл посередині, Стєпан праворуч, Олєґ ліворуч, — кожен атрибут — зброя, ключі, хустка — кожна роль, призначена Богом, трійця чиновників царського ладу.
— Скло, — сказалося. — Кремній. Каміння. У крайньому разі метал. Знайдіть щось, що можна під нього підкласти.
— Навіщо? — пирхнула Крістіна.
— Для ізоляції. В іншому разі тьмідина піде з дощок, з підлоги. Зараз я підведуся. Нехай хтось перевірить час, за десять хвилин до від’їзду ми мусимо повернутися до люксу. Розстібніть йому жилет і сорочку на грудях. Чи є тут вода? Чогось напитися? У чому річ? Зараз устану.
— У вас світло в волоссі, — вказав хусткою Олєґ. — Сипле у вас із брів, Вєнєдікте Філіповічу.
— Що? Іній?
— Світла, світелка, світлячки.
Провелося рукою по голові. Після стискання кулака вздовж кісточок і між пальцями уклалися ясні світіні. Заплющилося повіки. Під ними вибухнула сліпуча червінь. Смикнулося головою назад, ударяючись потилицею об дерево, раз, другий, третій, щоразу міцніше. Mademoiselle Філіпов підбігла, схопила за комір, потягнула за плече. Незграбно підвелося.
— Що ви тут витіваєте? — прошепотіла вона, явно перестрашена. — Що на вас найшло?
Знизалося плечима.
— Не знаю. Дуже перепрошую. Зі мною тепер може траплятися таке, що… Ну, це може дивно виглядати. Я не зможу цього розповісти.
Вона закусила губу.
— Він казав те
