Година Бика - Іван Антонович Єфремов
— Нас люблять тільки вбогі, а «Змієносці» неосвічені й ставляться до всього надто утилітарно. Вони утримують лише прислугу від мистецтва, які вихваляють їх. Справжнє мистецтво — тяжка праця. Чи багато зумієш створити, якщо в житті зайнятий оздобленням палаців і садів скульптурною дешевизною? А твори справжнього мистецтва, літератури, архітектури! Для людини це — щит, захист мрією, яка не збулась у природному плині життя.
— Ми називаємо мистецтво не щитом, а віхами боротьби з інферно, — сказала Родіс.
— Байдуже, як називати, важливо, щоб м’истецтво несло втіху, а не розвагу, кликало на подвиг, а не давало снодійне, не займалося пошуками дешевого раю, не перетворювалось на наркотик, — промовив Рітін.
— Я пригадую, як нашу Чеді вразила майже цілковита відсутність скульптур у місті, парках і майданах. Їх вважають непотрібними?
— Не тільки. Якщо скульптура стоїть без охорони або не захищена металевими ґратами, її негайно знівечать, забруднять написами, а то й геть розіб’ють!
— У кого підніметься рука на красу? Хіба люди можуть образити дитину, розтоптати квітку, скривдити жінку?
— І дитину, і квітку, і жінку! — хором відповіли троє Тормансіан.
Родіс тільки розвела руками.
— Поява таких людей у суспільстві вашого типу, очевидно, неминуча. Та чи відоме вам відсоткове співвідношення їх з нормальними людьми? Зростає їхня чисельність чи зменшується? Ось кардинальне питання.
Тормансіани мовчки перезирнулись.
— Знаю, знаю: статистика під забороною. І все-таки вам треба самим збирати відомості, порівнювати, позбавлятись громадської сліпоти…. — Фай Родіс замовкла і раптом засміялась: — Я уподібнююсь олігархам і починаю давати не поради, а як це?..
— Вказівки, — розплився в широкій і добрій посмішці архітектор.
— Ну що ж, починайте, Рітін! Мені стати, сісти чи ходити?
Скульптор завагався, кілька разів зітхнув, не наважуючись сказати. Родіс здогадалась, але не поспішала йому на допомогу, скоса і вичікувально дивлячись на нього. Рітін насилу вимовив:
— Бачите, земні люди — інші не лише обличчям, статурою, але й тілом… Воно у вас особливе. Не сказати, що легке, але й не видається важким. При міцності й масивності тіло ваше дуже гнучке і рухливе.
— То ви хочете, щоб я позувала без одягу?
— Якщо це можливо! Тільки тоді я створю повний портрет жінки Землі!
Тормансіани не встигли опам’ятатися, як Родіс стала ще недоступнішою і недосяжнішою в гордій своїй красі.
Архітектор, молитовно склавши руки, дивився на неї. Він одразу пригадав постаті героїв, які були сховані масками підземелля. У звичному вбранні вони видалися б грубуватими. З Родіс вийшло навпаки: одягнена, вона здавалась меншою і тендітнішою, а лінії тіла були набагато чіткіші, контрастніші, ніж у скульптури предків у галереї.
Таель завмер, втупившись у підлогу, і навіть прикрив очі долонею. Раптом він повернувся і зник у темряві галереї.
— Нещасний, він кохає вас! — уривчасто, майже брутально кинув скульптор, не зводячи очей з Родіс.
— Щасливий! — заперечив Гахден.
— Бережись! І ти загинеш! Але мовчи! — владно промовив Рітін! — Ви танцюєте? — звернувся він до Родіс.
— Як і кожна жінка Землі.
— Тоді танцюйте щось таке, щоб усе тіло включилось у танок, кожен м’яз!
Скульптор заходився в шаленому темпі накидати ескізи на аркушах сірого паперу. Кілька хвилин промайнули в мовчанні. Потім Рітін безсило опустив руки.
— Не можна! Надто швидко! Ви рухаєтесь так само стрімко, як і думаєте. Робіть лише кінцівки, я даватиму знак, і ви «завмирайте»!
Так справа пішла краще. По закінченні сеансу скульптор почав складати об’ємну паку ескізів.
— Продовжимо завтра!.. А втім, дозвольте мені посидіти, почекати. Ви розмовлятимете з «Ангелами», а я ще помалюю вас. Ніколи не думав, що люди вищої цивілізації будуть такими міцними!
— Так помилялися не лише ви. Багато наших предків вважали, що людина майбутнього стане тонкою, тендітною і ніжною. Прозорою квіткою на гнучкій стеблині.
— Еге ж, ви вгадали, навіть говорите тими ж словами! — вигукнув скульптор.
— А як жити, долаючи, змагаючись із життям і водночас радіючи йому? За рахунок машини? Яке ж це життя? Щоб стати матір’ю, я повинна за складом бути амфорою мислячого життя, інакше я покалічу дитину. Щоб витримати навантаження важких справ, бо тільки в них живеш повнокровно, ми повинні бути сильними, особливо наші чоловіки. Щоб сприймати світ в усій його красі й глибині, треба володіти гострими почуттями. На столі у голови Ради Чотирьох я бачила символічну скульптуру. Три мавпи: одна заткнула вуха, друга закрила лапами очі, третя затулила рот. Так, на противагу цьому символу таємниці й покірної поведінки, людина мусить чути все, бачити все й говорити про все.
— Коли ви пояснюєте, все стає на місце, — сказав скульптор, — проте мені від цього не легше з вашою багатогранною особою. Ескізи-зліпки зроблю, коли увійду в образ. Дивний, нечувано прекрасний образ, але не чужий — і від цього ще важче. Зрозумійте мене, таке неможливо зробити відразу!
— Не переконуйте, я все розумію. І посиджу з вами ще після того, як усі підуть. Та перш ніж з’являться «Сірі Ангели», мені треба знати про святилище Трьох Кроків. Ви щось з’ясували, Гахден?
— Святилище створено за часів заснування храму, коли релігійний культ Часу був у розквіті. Сюди мали доступ тільки ті, хто пройшов три ступені випробувань або три кроки посвячення.
— Отже, я не помилилась — ця віра принесена до вас із Землі! Віра в те, що досягти заслуг можна раз і назавжди без тривалого служіння і без боротьби. І ось тут за два тисячоліття вони не зуміли досягти навіть рівноваги сил горя і радості!
— Про які випробування ви говорите? — зацікавився скульптор.
— В будь-якій релігії є випробування перед посвятою у вище, таємне знання. Їх три, три кроки до індивідуальної величі й могутності. Ніби може існувати якась особлива сила безвідносно до іншого, навколишнього світу.
Перше випробування, так зване «випробування вогнем» — це надбання витримки, вищої мужності, гідності, довіри до себе. Це як процес згоряння всього лихого в душі. Після випробування «вогнем» ще є можливість повернутися назад, стати звичайною людиною. Після двох наступних — шляхи назад відрізані: той, хто здолав їх, уже не зможе жити повсякденним життям.
— І все це виявилося забобонами? — запитав, ледь затинаючись, Таель, який вийшов з галереї.
— Ні, не все. Ми багато чого взяли для психологічного тренування. Але віра у верховну істоту, яка стежить за кращими долями, була наївним пережитком печерного уявлення про світ. Навіть гірше — пережитком релігійного фанатизму Темних Віків, який існував паралельно з переконанням, що людина в усіх мінливостях і катастрофах планети мусить бути врятована тому, що вона — людина, боже створіння.
