Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
Я так довго боровся за те, щоб змінити своє майбутнє, змінити цей день. А тепер, таки змінивши його, я розгубився, мене лякає марність моїх дій. Я врятував Івлін і зіпсував плани Майкла, але ці дві речі матимуть сенс лише за умови, що ми з Анною житимемо достатньо довго, щоб розповісти все об одинадцятій Чумному Лікареві. Відтепер я кожне рішення роблю наосліп, а оскільки залишився лише один носій, кожне рішення важить.
— А що як нам це не вдасться? — кричу я у відповідь, і мої слова ледве долітають до його вух. Стукіт дощу по камінню оглушливий, вітер рве та хитає ліс, кричить у деревах, неначе лютий звір, що вирвався зі своєї клітки.
— А яка в нас альтернатива? — кричить Деніел, підтягуючи мою голову до себе. — Ми маємо план, а це означає, що ми вперше маємо над ним перевагу. Ми мусимо скористатися цим.
Я згадую перший раз, коли я зустрів цього чоловіка. Яким спокійним він тоді здавався, яким терплячим і співчутливим. Тепер у ньому нічого з того не залишилося. Усе змито безкінечними бурями Блекгіту. У нього очі божевільного, палкі та благаючі, шалені та відчайдушні. Для нього ця мить така сама важлива, як і для мене.
Він правий. Нам треба покласти цьому край.
— Котра година? — питаю я.
Він супить лоб.
— Яка різниця?
— Я знатиму це лише потім, — кажу я. — Котра година? Будь ласка.
Він нетерпляче дивиться на годинник.
— Дев'ята сорок шість, — каже він. — Тепер можемо вже йти?
Я киваю і йду за ним по газону.
Зорі — боягузи; вони заплющують свої очі, коли ми наближаємося до кладовища, і на той час, коли Деніел штовхає браму, нашим єдиним світлом є мерехтіння штормового ліхтаря. Тут ми захищені деревами, які послаблюють бурю, яка інколи проривається раптовими різкими поривами вітру, наче кинджалами у шпарини броні лісу.
— Нам треба сховатися, — шепоче Деніел, вішаючи ліхтар на руку янгола. — Покличемо Анну, коли вона прийде.
Уперши приклад у плече, я притискаю обидва стволи до його потилиці.
— Досить грати, Деніеле, я знаю, що ми різні люди, — кажу я, а мої очі озирають ліс, шукаючи ознаки Лакея.
На жаль, ліхтар такий яскравий, що приховує більше, ніж виявляє.
— Руки вгору та обертайся, — кажу я.
Він робить, як я сказав, і дивиться на мене, розбирає мене поглядом на частини, шукає, де зламано. Не знаю, знаходить він це, чи ні, але після довгого мовчання на його привабливому обличчі з'являється чарівлива посмішка.
— Що ж, певно, це не могло тривати вічно, — каже він і вказує на нагрудну кишеню.
Я жестом дозволяю йому продовжити, і він повільно виймає портсигар і витрушує з нього на долоню сигарету.
Я пішов за цим чоловіком на кладовище тому, що знав, що якщо не зіткнуся з ним, то завжди озиратимусь через плече, завжди чекатиму на його новий удар, але тепер, коли я тут, стою проти його спокійності, моя впевненість слабшає.
— Де вона, Деніеле? Де Анна? — питаю я.
— Взагалі-то, саме це питання збирався поставити тобі я, — каже він, встромляючи між губами сигарету. — Саме це питання: де Анна? Я весь день намагався змусити тебе сказати мені це, навіть думав був, що мені це вдалося, коли Дербі погодився допомогти мені спіймати Лакея. Бачив би ти тоді своє обличчя, така завзятість!
Затуливши сигарету проти вітру, він запалює її з третьої спроби, освітивши своє обличчя так, що тіні на очах роблять його схожим на статуї, що стоять позаду нього. Я навів на нього рушницю, але він якимось чином досі перемагає.
— Де Лакей? — питаю я; рушниця в моїх руках стає важчою. — Я знаю, що ви спільники.
— О ні, анітрохи. Боюсь, ти зрозумів це геть неправильно, — каже він, відмахуючись рукою. — Він не такий, як ти, я або Анна. Він один зі спільників Колріджа. Взагалі-то, їх у будинку декілька. Дуже небезпечні це хлопці, але ж Колрідж займається небезпечним бізнесом. Лакей, як ти його звеш, був найрозумніший з них, тому я пояснив йому, що відбувається в Блекгіті. Не думаю, що він мені повірив, але вбивство для нього майже фах, тож він навіть оком не кліпнув, коли я назвав йому твоїх носіїв. Якщо чесно, він міг навіть задоволення від цього отримувати. І те, що я зробив його багатієм, теж неабияк допомогло.
Видувши крізь ніздрі дим, він щирить зуби, ніби це якийсь наш спільний жарт. Він рухається впевнено, це впевненість того, хто живе у світі передчуттів. Який невигідний контраст проти тремтіння моїх рук і прискореного серцебиття. Він щось замислив, і доки я не знатиму, що саме, мені лишається лише чекати.
— Ти такий, як Анна, так? — питаю я. — Один день, а потім усе забуваєш і починаєш наново.
— І хіба це справедливо? У той час, як ти маєш вісім життів і вісім днів. Тобі було даровано все. Чому?
— Бачу, Чумний Лікар тобі не все розповів про мене.
Він знову вищиряє зуби. Неначе лід мені за комір сипле.
— Навіщо ти це робиш, Деніеле? — питаю я, здивований власним смутком. — Ми могли допомагати один одному.
— Любий мій друже, ти й так допоміг мені, — каже він. — Тепер я маю обидві книги Стенвіна. Якби Дербі не нишпорив у його кімнаті, я мав би, можливо, лише одну, і був би не ближчий до відповіді, ніж уранці. Через дві години я прийду з прочитаним до озера й звільнюся звідси, і все це завдяки тобі. Тебе це має трохи втішити.
Чується чавкання кроків. Зводиться рушниця, до моєї спинити притискається холодний метал. Якийсь шибеник проходить повз мене й стає у світлі поруч із Деніелом. На відміну від його друга, що стоїть за моєю спиною, він не озброєний, але, судячи з усього, йому це не потрібно. У нього обличчя типового забіяки: зламаний ніс, на щоці потворний шрам. Він почухує кулаки та водить язиком по губах, передчуваючи розвагу. Ніщо з цього не додає мені впевненості в тому, що буде далі.
— Будь ласкавий, кинь зброю, — каже Деніел.
Зітхнувши, я кидаю рушницю на землю й здіймаю руки вгору. Можливо, це дурість, але я не можу думати ні про що, окрім як бажати, щоб вони не тремтіли.
— Можете виходити! — каже Деніел гучнішим голосом.
Ліворуч від мене шурхотять кущі, і до плями світла від ліхтаря входить Чумний Лікар. Я вже готовий крикнути йому кілька образ, аж раптом помічаю срібну сльозинку, намальовану на лівому боці його маски. Вона виблискує під
