Піраміда Сонця - Олександр Петрович Ємченко

Хто міг зарадити душевним мукам володаря? Звичайно, вона, богиня краси і вроди.

— О чародійна Кіпрідо! — звернувся Пігмаліон до Афродіти. — Ти всемогутня, твоя магічна сила вселенська. Зроби так, щоб моєю дружиною стала жінка, схожа на ту, яку я вирізьбив з мармуру.

— О бідолашний Пігмаліоне, — мовила богиня. — Яка радість! Ти закохався! Не горюй, твоєю дружиною стане саме та, яку ти сам створив. Поспіши додому. Вона на тебе чекає…

Невдовзі весь Кіпр святкував весілля Пігмаліона з Галатеєю — так назвали красуню, яку вирізьбив митець і яку на його благання оживила Афродіта.

Все і всі підвладні великій силі кохання. Не уникла його і сама Афродіта. Призвідцем любовного полону богині став її непосидючий і пустотливий син Ерот. Якось, бавлячись у своєї матері на колінах, він необачно поранив її білосніжні груди золотою стрілою. Боже правий, що тут сталося! Незбагненної сили почуття вибухнуло в серці богині. Те, що досі вона сама викликала в інших, зненацька найшло на неї. Хто ж став об’єктом глибокого почуття найвродливішої олімпійки, хто удостоївся кохання тієї, що сама була покровителькою кохання?

Це був юний мисливець Адоніс, такий навдивовижу гарний, що ніхто на землі не міг звести з нього очей. Звабилися й небожителі, і не хтось, а сама «найпрекрасніша».

Богиня покинула Олімп, забула про свої білокам’яні чертоги. Як сновида, вона блукала лісовими хащами, непрохідними болотами, де полював її любас.

Змарніла, спала з лиця золотокоса Афродіта. І ладна була б відцуратися від кохання, так як же втечеш від самої себе. І звільнити від пут очарування ніхто не міг — другої ж богині кохання не було.

Виручила сердегу богиня мисливства Артеміда. Коли її знеможена сестра присіла біля лісового озера перепочити, а Адоніс забився у глуху пущу, вона наслала на нього лютого вепра. Юнак відчайдушно оборонявся, але його доля вже була вирішена. Страшний звір прохромив іклами молоде тіло, і тільки жалібний зойк пішов лісом. Його почула Афродіта. Швидше крилатого Гермеса прилинула вона до коханого. Та було вже пізно. Безжалісна Мойра обірвала нитку його життя. Там, де впав юнак, залишилася ще тепла кров. Афродіта збризнула її ароматним нектаром, і на тому місці заяріла ясно-червона квітка, яку назвали горицвітом або ще — «любов’ю Афродіти».

Кохання — річ небезпечна. Воно може окрилити, може й згубити. Всіх, але тільки не богів. Недовго горювала Афродіта за своїм коханим. Загоївши душевні рани, повернулася на небо і знову засяяла своєю первозданною красою. І по цей день сяє, уступаючи за яскравістю тільки Сонцю та Місяцю.

Ні, недарма назвали стародавні звіздарі другу планету Сонячної системи ім’ям богині краси і вроди. На темному небосхилі вона сяє, як найкоштовніший самоцвіт у короні королеви Всесвіту. Та ось оказія! Виявляється, цей «самоцвіт» став видимим значно пізніше від інших зірок неба. У вавілонських, індійських, китайських рукописах чотирьохтисячолітньої давності про Венеру немає згадок. Звіздарі тих часів її не знали. Були, сяяли на небі Меркурій, Марс, Юпітер, Сатурн… А тієї, що мала бути поблизу, ніхто не бачив, навіть не здогадувався про її існування. Міфологічна Венера вже жила, а її планетна посестра ще десь ховалася у мороці космічної безодні.

З’явилася «найпрекрасніша» на вечірньому небі за кілька століть до нашої ери. З’явилася раптово — у вигляді хвостатої комети. Мешканці стародавньої Мексіки назвали її «зорею, що димить». У китайських літописах вказується, що нова планета затьмарювала своїм блиском Сонце, що було цілком до лиця богині неперевершеної вроди. Інші народи вважали новоз’явлене космічне тіло «зорею зла», уособленням диявола. Як ми вже зазначили, римляни називали її Люцифером, фінікійці — Вельзевулом, євреї — Азазилом.

Ассірійські таблиці VIII століття де нашої ери зображали траєкторію руху Венери дуже витягнутою, такою, що заходила аж за орбіту Марса. Це дало підстави говорити, що Венера відбрунькувалася від Юпітера. Міфологічна Венера справді була дочкою міфологічного Юпітера, а чи планета Венера породжена планетою-гігантом Юпітером — питання суперечливе. Більшість астрономів вважає, що друга планета Сонячної системи утворилася одночасно з іншими планетами, але її світність з часом мінялася. Чому мінялася? Це питання і досі лишається відкритим. І хто знає, чи не потьмяніє завтра «найосяйніша» або навпаки — спалахне ще сильніше?

…1609 року славетний Галілео Галілей сконструював телескоп і вперше в історії людства навів його на зоряне небо (один з інструментів великого астронома і досі зберігається у Флоренції). Були відкриті «моря» і «гори» на Місяці, чотири супутники Юпітера, плями на Сонці… Не обійшов увагою італієць і земну сусідку, названу Ім’ям золотосяйної олімпійки. І що ж він побачив? Те, що ми бачимо неозброєним оком, дивлячись у різний час на Місяць, — фази. Венеріанські фази. І все, і більше нічого… Як соромлива наречена, Венера затято уникала людського зору. Астрономи марно намагалися виявити на ній які-небудь деталі. Не було змоги скласти карту поверхні планети. Невідомий був навіть період її обертання.

Тільки через 150 років від часу застосування телескопа вдалося дещо прочинити вікно у загадковий світ Венери. Відкриття прийшло з Росії. Здійснив його геніальний холмогорець Михайло Ломоносов.

…26 травня 1761 року сусідка Землі проходила по диску Сонця. Це унікальне явище спостерігали багато астрономів світу. Чергував біля підзорної труби і Ломоносов. Коли планета «напливала» на диск Сонця, вчений завважив на його зовнішньому краю тонку світну смугу. Коли ж Венера сходила з сонячного кола, на її канві виник світлий пухир. Сотні астрономів спостерігали це явище, бачили деталі проходження планети на фоні світила, і тільки один Михайло Васильович їх правильно пояснив — це «світилася» атмосфера Венери.

Того ж року вчений опублікував спеціальну працю «Ява Венери» на Сонці», в якій зробив висновок, що «…планета Венера оточена знатною повітряною атмосферою, такою (бодай не більшою; навіть цю деталь відзначив універсальний розум ученого — О. Є.), яка обливається навколо нашої кулі земної».