Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга - Юрій Миколайович Щербак
— Не знаю, — задумливо мовив Фавн, намагаючись пригадати, ким він є насправді. Невже він священик? — 1 ніхто того не знає. Христос сказав: про годину ту не знають ні ангели на небі, ні навіть Син — тобто Ісус. Тільки Отець. Але я не священик… мені здається, що не священик… Ви помиляєтесь.
Чміль мовчки погодився з ним, згадавши нічні накази Фавна та його бій з нападниками в коридорі. Але не відступав від свого задуму:
— Це нічого. Хоч тимчасово побудьте, доки знайдеться справжній піп. Людям треба сповідуватись, щоб гріхи їм відпустили, дітей треба хрестити, весілля треба грати. Розкажете братчикам про Святе Письмо. Багато знають цю історію тільки з музичної комедії «Смерть на Голгофі».
— Поранених… не треба було вбивати, — сказав Фавн, розуміючи, що їх треба було вбити за законами тої нещадної війни, що почалася в ніч на Різдво.
Чміль розсердився:
— А що з ними накажете робити? Годувати їх, коли самі голодуємо? Лікувати, коли ліків немає? А потім, коли вони одужають? Думаєте, мені приємно? Мармизу братчики катюгою назвали. Вже почали боятися його…
— Я погоджуюсь, — несподівано сказав Фавн. — Тільки віддайте мені бліндаж, що біля господарського двору. Хочу там жити… в печері. А в разі нападу буду відстрілюватись. І якщо хто схоче, нехай приходить на сповідь.
«А кому ж мені сповідатись? — подумав. — І звідки в мені той тягар гріхів смертельних?»
З бліндажа винесли запаси картоплі й моркви, забрали діжки з кислою капустою й солоними огірками — перенесли до погреба, що був виритий навпроти харчоблоку. Причепурили сяк-так землянку, поставили вузьке ліжко й невеличкий столик, повісили хрест і лампадку, проте спертий запах картоплі й кропу ще довго залишався.
Першим на сповідь до Фавна прийшов сержант Микола Мармиза. Він змінився після того бою — уникав зустрічатися поглядом з братчиками, кулаки вже не так весело гуляли по ребрах підлеглих. Навіть у темряві бліндажа можна було помітити, як змарніло його шляхетне обличчя карпатського графа. Мармиза став на коліна перед Фавном. Той спочатку знітився, не знав, що робити, але потім прикрив сержантову голову старим темно-синім з золотими шаблями й малиновими хрестами прапором бригади «Батурин», знайденим у бліндажі.
— Кажи, — ніяково наказав Фавн, дивуючись, що цей зарізяка слухняно стоїть перед ним на колінах й готовий повідати свої таємниці.
— Каюсь, отче, в смертних гріхах. І перший мій гріх…
«Вбивство», — подумав Фавн.
— … заздрість.
— Заздрість?
— До сотенного Чміля. Я сподіваюсь, що таємницю сповіді гарантовано?
— Так, так, — запевнив сержанта Фавн.
— Я ненавиджу його і заздрю. Він ніякий не військовий, а звичайний вискочка. Неук. Студентик з Могилянки. Я ж закінчив вище училище сержантів у Немирові, воював з москалями. Люблю воювати, командувати людьми. Чому ж він, отче?
— Воля Божа, — ухильно відповів Фавн.
— Яка Божа? Купив він посаду сотенного в Києві. Зв'язки там у нього. А мені ходу немає. Бо я простий малограмотний сержант. Коли думаю про це, зарізав би його… з яким задоволенням… Під час бою, коли сидів з кулеметом на даху, аж руки свербіли чергу в нього вгатити. Я ж зверху… — І Мармиза заплющив очі й стиснув зуби так, що на його видовженому, бездоганно гармонійному обличчі з'явилися тверді жовна.
— Це гріх, брате мій, — мовив лагідно Фавн, ховаючи страх перед сержантом.
— Знаю… Тому й каюсь… Чи Господь простить мене?
— Будеш каятись — простить.
— Буду, — пообіцяв Мармиза. — То що, можна йти?
— А хіба інших гріхів в тебе немає?
— Є. Але малі. Комусь в пику дав під час військових занять. Микиті несправедливо вліпив два наряди поза чергою.
— А поранених стріляти? — нагадав Фавн.
— Поранених? То ж святе діло, — здивувався сержант. — Вони смертельні вороги наші.
— 1 нічого не здригнулося в твоїй душі? — допитувався Фавн.
— А що може здригнутися? Навпаки, мені це сподобалось… Якесь задоволення, щось солодке, наче з бабою кінчав, — щиро визнав Мармиза.
— Покайся, бо вбивство — гріх великий.
— Коли треба, покаюсь, отче. Але як мені після цього воювати? Тут або вони мене вб'ють, або я їх. Кому повезе. Це що — вбивати і каятись, каятись і вбивати?
— Виходить, так, — тихо сказав Фавн, відчуваючи біль у голові й стрибки пульсу.
Довго сидів Фавн після того, як Мармиза пішов, дивився на вогник лампадки й думав про те, що книжка, яку так старанно читає, не на всі запитання дає відповіді — треба самому їх шукати. Або знайти іншу книгу.
Другим ступив у бліндаж (чи, як називав Фавн, — печеру) його рятівник Микита Іваненко. Скинув мотоциклетний шолом, розписаний, мов пасхальне яєчко, синіми й червоними зірками, похрестився на дубовий хрест у кутку, став на коліна й покірливо нахилив голову, щоб бригадний прапор її накрив (сержант Мармиза вже провів серед братчиків виховну бесіду — що і як треба робити під час сповіді, погрожуючи тим, хто не піде до отця Фавна, не пустити до лазні), й хитро спитав:
— Чуєш, Фавне, тобі все розповідати чи не обов'язково?
— Як хочеш, — байдуже відповів Фавн. — Обманюєш не мене, а Бога.
Микита злякався:
— Бога обманювати не буду. Отож слухай. Історія це довга. Мені двадцять сім років. Я народився в Миргородському повіті, село
