Ярославна - Любов Михайлівна Коваленко
Всі твори автора ⟹ Любов Михайлівна Коваленко
Професор Лавров — медик, біолог, хімік — разом із своїм учнем задумали спробувати оживити клітини тіла давно померлої людини. Роздобули старовинну труну з мумією. Але коли розкрили її, то побачили в пій не зсохлу мумію, а незвичайної краси дівчину, яка, здавалося, тільки-но заснула. Вченим удалося розбудити її…
Про подальшу долю оживленої дівчини читач дізнається з оповідання «Ярославна».
В інших оповіданнях цієї збірки йдеться про цікаві, незвичайні пригоди молодих героїв — наших сучасників, про їх самовіддану боротьбу за щастя людини, за прекрасне майбутнє.
Моє захоплення біологією й медициною походить від однієї незвичайної зустрічі в далекій юності.
…Це сталося під час громадянської війни, в Криму. Після короткого бою наш полк увечері зайняв невелике гірське містечко. Другого дня — ще тільки розвиднялося — мене розбудили:
— До командира!
У гімнастерці, без пояса, у вовняних шкарпетках командир м’яко ходив по кімнаті, трохи клишаво, але чіпко ставлячи ноги, наче під ним була не підлога, а хитка палуба.
— Візьми, браток, з собою хлопців і піди ось з матусею.
Маленька жінка, яку я було й не помітив у ранкових сутінках, звелася з стільця, вклонилася.
— Оце пан лікар дуже просив панів червоних…
Командир суворо зауважив:
— Не панів, а громадян!
Жінка покірно повторила незвичне для неї м слово:
— …Громадян червоних прийти. Нагальна справа. А пан лікар оце занедужав.
Зітхнула й журно похитала головою.
— Розберись. Потрібна буде допомога — сигналь. Та обережно там! — кинув уже наздогін командир.
Ми спускалися стрімкою стежкою. Попереду на диво легко йшла літня провідниця. За мною гупав важкими черевиками Іван, а позад нього ледь чутно дрібцював Галієв.
Ранок був якийсь сірий, млявий. В’їдливий туман ліз під шинелю. Я зіщулився і спросоння чіплявся ногами мало не за кожен камінчик.
Зненацька Іван відкашлявся і неголосно, але з натиском почав читати:
Разворачивайтесь в марше! Словесной не место кляузе. Тише, ораторы! Ваше Слово, Товариш маузер.Я озирнувся. Іван ляснув долонею по кобурі маузера і змовницьки підморгнув. Розхристані груди підставлені терпкому морському вітрові, вицвіла будьонівка збита на потилицю, чуб над карими відважними очима і волохаті чорнющі брови. Рубонув кулачищем повітря:
Пусть, Оскалясь короной, вздымает британський лев вой. Коммуне не быть покоренной.Знав він напам’ять багато, бісова душа. А чого б йому не знати — в університеті навчався. Недовго, правда. Посадили за політику. А тут і революція.
Левой! Левой! Левой!Я мимоволі виструнчився і вже ступав бадьоро, скоряючись ритму вірша.
Стежка збігла на пустинний берег. Грайлива хвиля кинулась до нас і пустотливо покропила холодними бризками.
— Ого-го-го! — радісно загоготів Іван і розпростер руки, немов зібрався обійняти закутане в туман море.
На самісінькому березі під захистом скель притулився будинок, геть обплутаний в’юнкою виноградною лозою в багряному листі.
Ветхі східці зарипіли під нашими кроками, і через веранду ми потрапили в дім. У великій кімнаті стояв письмовий стіл, кілька потертих м’яких крісел, по стінах дерлися до стелі важкі книжкові полиці. На столі лежали товстезні папки, книги, папери, виблискували склом і металом прилади.
Зачинені двері вели до другої кімнати. Темна оксамитова запона відгороджувала куток. Звідти почулося шарудіння, і хлопці сторожко брязнули зброєю. Жінка навшпиньки підійшла, зазирнула в шпаринку.
Кволий чоловічий голос промовив:
— Запрошуйте, Степанівно, гостей сюди, ближче…
Я рішуче попрямував у куток. Степанівна відхилила завісу. На дивані під теплою ковдрою лежав старий. Мабуть, той лікар, про якого згадувалось у командира. Сива борідка клинцем, жовте, набрякле обличчя, нетерплячий погляд хворобливо блискучих очей.
— Даруйте, сам не зміг… — почав було він говорити, але його заглушив Іванів бас:
— Стій! Хто там?
Я вихопив револьвер.
Двері до другої кімнати відчинились, і в них, мов картина в рамі, стала молода дівчина. У мене перехопило подих — таку красу можна зустріти хіба що в казці або вимріяти в мріях.
З дитячою цікавістю вона розглядала нас, нахиляла русяву голівку то до одного плеча, то до другого, перебираючи пальцями косу, недбало кинуту на груди. Саме в цю мить сонце, нарешті, прорвало заслон туману. Меткий промінь ускочив через вікно до кімнати, спалахнув крихітними зірочками в сережках, підпалив на білій шиї дивовижне намисто з срібних і золотих монет і упав до ніг красуні.
Примруженими від сонця очима вона довго вдивлялася в нас. Потім опустила вії, зламала гнучкий стан в старовинному поклоні. Тоненько дзенькнули монетки, золотавим ручаєм заструменіла на підлогу коса, легким крильцем мигнув голубий кісник. Випросталася і плавно, мов лебідка на тихій воді, попливла по кімнаті. Одяг на ній теж був чудернацький: довгий аж до підлоги синій сарафан, розшитий золотими нитками, пишні яскраво повишивані рукава.
Ми з Іваном, забувши про все на світі, мовчки втупилися в те диво, а Галієв аж цмокнув язиком:
— Ай-ай, какой красивий девушка! Ничего не жалею для тебя! Конь — не жалею. Жизнь — не жалею! Ай-ай!
Дівчина, мов не чуючи того, підійшла до хворого і ласкаво заговорила. Її співуча мова була мені незрозумілою, а все ж наче знайомою. Старий у відповідь кивнув, і вона попливла до столу. Іван заступив їй дорогу. Дівчина зупинилась, не піднімаючи полохливі вії, а мій друг тремтячим голосом спитав:
— Хто ти, чарівнице? Як звати тебе?
Незнайомка скинула на нього погляд.
— Ім’я своє скажи! Ім’я! — доскіпувався Іван, зазираючи їй в очі.
— Ярославна я.
— О, яке ім’я! — захопився Іван. — Яке ім’я! Сива поетична давнина озивається в ньому. Ніжним кличем вірного кохання плине воно над віками. Ярославна…
Він помовчав, щось пригадуючи. Потім:
