"Володар Всесвіту" - Микола Олександрович Дашкієв

— Я більше не можу, Джек! Ти чуєш: не можу! Висока худа людина з запалими збудженими очима схопилась з місця і забігала по кімнаті. Краплини поту стікали по її зморшкуватому обличчю; вона дихала хрипко й уривчасто.

— Джек, ще кілька днів такої роботи, і я збожеволію!.. Я вже не володію собою… Як мені хочеться розтрощити оцей клятий інтегратор!.. О-о-о!.. — людина простогнала, стиснула руками скроні і схилилася на підвіконня.

За вікном пливла густа, волога, тропічна ніч. Ні звуку, ні вогника у м'якому податливому хаосі. Лише з вікна каламутним потоком лилося жовте світло і, не досягаючи землі, захлиналося в тумані.

— Джек, ну чому ти такий жорстокий?! — голос людини болісно здригнувся. — Ми знаємо один одного чверть віку… Ти ніколи не був таким…

Присадкуватий мужчина з хворобливим одутлим обличчям, сидячи біля стола, захаращеного складною апаратурою, як і раніше, мовчав, байдуже смокчучи сигару. Нарешті, підвів голову і сказав сухо, навіть злісно:

— Ти теж ніколи не був психопатом, Гаррі! Сідай-но краще на місце та заряди нову касету. Чув, — бос повернувся?

Гаррі зітхнув і поплентався в протилежний куток лабораторії. Джек попередив його вчасно: контрольна лампа інтегратора показувала, що начальник вимагає нову касету.

Гаррі швидко замінив касету і сів до пульта керування: як завжди, після перезарядки треба настроїти прилад.

— Джек, дай контрольний сигнал! — Гаррі вимовив ці слова вже звичайним діловим тоном.

Джек клацнув вимикачем:

— Готово!

— Зменшуй… поступово… Ще… ще… — Гаррі пильно стежив за приладом. На молочнобілому екрані танцювали й вихилялися дві яскравозелені лінії: вони перестрибували одна через одну, скручувалися в пасмо, нарешті злилися в одну — тонку й рухливу. Лише вгорі лінія ще ділилася на дві.

Гаррі ледь-ледь пересунув важельок настройки і в ту ж мить дико зойкнув, повалившись на спинку крісла. Він відчув, як йому в очі вдарило світло надзвичайної сили. Фіолетове проміння вкручувалося в зіниці, розтинаючи їх незліченними тонісінькими лезами, вливалося в мозок цівками розплавленого металу.

— Джек… — затуливши обличчя долонями, Гаррі вже не кричав, а ледве чутно стогнав. — Звідки це світло?.. Вимкни світло… Вимкни…

Цього разу Джек не витримав:

— Що ти верзеш, Гаррі?! — вигукнув він грубо, але водночас і злякано. — Яке світло? Ти ж не сова, щоб боятися стоватної лампи?!

Гаррі не відповідав. Він лежав, відкинувши назад голову, — смертельно блідий, нерухомий. Джек підбіг до нього, трусонув за плечі, переніс на диван, побризкав водою. Гаррі розплющив очі й застогнав:

— Спасибі, Джек. Ти — справжній друг… Скажи, що це було? Блискавка?.. Ну, ввімкни ж світло, — я нічого не бачу!

Джек відсахнувся: під стелею, як і до того, горіла яскрава лампа.

— Зараз, зараз, Гаррі… Горішнє світло погасло, я спробую засвітити настільну… — Джек навмисне клацнув вимикачем і повернувся до друга. Той кліпав повіками і квапив:

— Ну, швидше ж… Дуже темно, а я повинен перевірити прилад.

— Не хвилюйся, Гаррі. Певно, аварія на станції… — Джек швидким рухом ткнув пальцем мало не в око друга. Гаррі навіть не моргнув. По спині у Джека побігли мурашки: перед ним сидів або сліпий, або ж божевільний.

— Гаррі, ти відпочинь, я почергую за тебе. — Тремтячою рукою Джек налив у склянку трохи спирту. — На ось, випий, а я піду до монтера.

Гаррі випив, скривився і одразу ж заснув. Джек умостився поруч нього на дивані, обмірковуючи пригоду. Він не знав, що робити. Повідомити боса?.. Але містер Харвуд раз і назавжди заборонив турбувати його в лабораторії, хай там що. Сказати лікареві? Але той бовдур відразу ж запроторить Гаррі до божевільні…

З щирим жалем дивився Джек на свого друга. Той спав дуже тривожно — важко дихав, іноді скрикував, стогнав. Так, Гаррі, безумовно, тяжко хворий. Ну, то хай спочине.

Власне, Джек Петерсон не був черствим і дуже любив Гаррі Блеквела. Вони познайомились ще в коледжі Вінстона понад двадцять років тому і відтоді пліч-о-пліч ішли безрадісною стежкою обдарованих інженерів, які не вміють робити бізнес. У них інколи траплялися щасливі дні, але здебільшого вони бідували, одчайдушно борючись за існування. Тільки справжня дружба до часу допомагала їм більш-менш спокійно зносити злигодні й невдачі. Грубуватий жарт чи навіть мовчазний потиск руки могли розвіяти поганий настрій, повернути до того стану сумнівного оптимізму, який підтримує «середніх американців» примарою щасливого випадку.

Тепер відбувалося щось незрозуміле. Можливо, у всьому винна нестерпна тропічна задуха, напружена праця, оці щоденні галюцинації Гаррі, але у Джека вже невистачало витримки лишатися спокійним. Він став причепливим і жорстоким; страждання Гаррі давали йому навіть якесь відчуття задоволення. Проте напади похмурого настрою у Джека зникали щоразу, як тільки він виходив з лабораторії; його починало гризти сумління… Ні, треба забиратися звідси і якнайскоріше.

Джек накрив Гаррі плащем. Перевірив роботу приладів. Сів у крісло й замислився.

Ось уже десять днів, як вони з Гаррі працюють у цій лабораторії, а їм ще й досі ніхто не з'ясував ані напряму, ані мети досліджень. Професор Харвуд найняв їх як висококваліфікованих інженерів-радіотехніків, а доводиться виконувати обов'язки звичайних лаборантів… Звідкись приходять дуже короткі радіохвилі, їх треба прийняти, посилити, записати на спеціальну плівку, а потім за першою вимогою відіслати кудись високочастотним кабелем… Що це — дослідження новітнього радіолокатора?.. Ні схема, ані принцип роботи непридатні для цього… Якесь «проміння смерті»?.. Дурниця, безперечно…