Житія Святих - Вересень - Данило Туптало

Коли Євстатій повертався із війни, радіючи двояко: і за перемогу і за віднайдення жінки й дітей, тоді, перш, ніж прийшов він до Риму, помер Траян-цар, а замість нього настав Адріян, що був злий вельми, ненавидячи добрих і гонячи благочестивих. Увійшов-бо Євстатій у місто із торжеством великим, як було в звичаї римським воєводам, ведучи із собою багато полону і без числа дорогої здобичі. Прийнятий був від усіх римлян чесно і прославилася хоробрість його більше першої, і більше за всіх був пошанований, аніж раніше. Одначе Бог, котрий не бажає, щоб раби його в світі цьому непевним та непостійнім були до кінця пошановані й славлені марнотними і тимчасовим пошануванням, адже їм уготовано вічну неодмінну в небесах честь і славу, той Євстатію приведенням його в попередню честь тільки відраду його печалям подав, шлях же йому до небес мученичний передвістив, бо невдовзі знову повернув до безчестя й скорботи, які він заради солодкого Христа перетерпів. Злочестивий-бо Адріян захотів принести жертву бісам, кланяючись їм за перемогу над ворогами, і коли пішов у храм ідольський зі своїми вельможами, Євстатій туди не зайшов, а залишився зовні. Запитав його цар: "Чому не хочеш із нами до храму зайти і богам поклонитися? Тобі, — каже, — спершу подобає подяку богам подати, що не тільки тебе у брані зберегли цілого та здорового і перемогу тобі на ворогів подали, але й жінку тобі й дітей твоїх тобі з'явили". Відповів Євстатій: "Християнин я є і одного мого Бога Ісуса Христа знаю і Його шаную та дякую й поклоняюся Йому. Він-бо все оце: і здоров'я, і перемогу, і дружину мою, і дітей мені дарував. Ідолам же глухим та німим, недійовим не маю кланятися". І відійшов у дім свій Євстатій. Цар же розгнівався на нього, мислячи, яким би чином помститися йому за безчестя богів своїх? Спершу в малому часі забрав од нього сан його і як простому чоловікові повелів стати перед собою, також і жону, й дітей поставив, переконував їх словами, щоб принесли жертви ідолам. Не мігши ж їх відвернути від Христа, засудив на з'їжу звірам. І пішов Євстатій, славний той і хоробрий воїн, на арену, зі своїми засуджений на смерть, і не соромився такого безчестя, не боявся смерті Христа ради; він-бо як почав вірно служити, так і закінчував вірно дбале й добровгідне служення своє, ісповідуючи ім'я Його святе перед усіма ясно. Утверджував і дружину свою, і любих дітей, щоб не страшилися смерті за всіх Життєдавця Господа. Також і вони поміж себе одне одного укріплювали словами й надією на майбутнє воздаяння і пішли, як на бенкет, на смерть. Спущено було на них звірів, і не пошкодили ті їм: котрий-бо звір до них прибіжить, то поклониться й назад повернеться. Звірі ярість свою ускоромлювали, цар же більше ярився і повелів їх відвести із арени та й кинути в темницю. На завтра повелів розпалити вола мідяного й кинути в нього святого Євстатія з жінкою та двома синами. І був для святих мучеників розпалений той віл, як юнакам піч халдейська, росою прохолоджена, і в тому волі святі мученики, помолившись, душі свої в руки Богові віддали і прийшли до Небесного Царства. На третій же день прийшов Адріян до того вола, бажаючи бачити прах спалених мучеників і, відчинивши двері, знайшов тіла їхні святі цілі й неушкоджені, і жодна волосина з голови їхньої не згоріла, а лиця їхні являлися як живі і сплячі, наповнені предивної неприродної краси. І весь народ, що був там, закричав: "Великий Бог християнський!" Цар же із ганьбою повернувся до палацу свого, і всі люди докоряли цареві за його злобу, що такого всьому Риму добропотрібного воєводу марно погубив. Християни ж узяли чесні мученичні тіла і належному віддали похованню, славлячи Бога, дивного у святих своїх, Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж честь, слава й поклоніння від усіх нас хай буде нині, і завжди, і навіки віків. Амінь.

Страждання святих новоявлених мучеників Михайла, князя Чернігівського, і Теодора, боярина його, що від нечестивого Батия постраждали

Усілякі сум'яття та брані чи якісь інші пагуби коли уздриш бува, не гадай, що просто бувають із мінливості непостійного світу чи від якогось випадку, але відай, що все це за зволенням всемогутнього Бога попускається за гріхи наші, аби тії, котрі грішать, приходили до тями і виправлялися. Спершу Бог малими покарами нас, грішних, карає; коли ж не виправляємося, тоді й великі наводить, як колись і на ізраїльтян; на тих, що не захотіли від мотуззя Христового бича виправлятися, що попустив? "Ти їх попасеш, — рече, залізною палицею!", тобто римлянами, за пророцтвом Даниловим. Малі ж покари, що спершу Господь попускає, такі: сум'яття, голоди, марні смерті, міжусобні війни і тому подібне. Коли ж тим грішнії не уцнотливлюються, наводить немилостиве й найважче нашестя іншоплемінних, щоб принаймні так прийшли до тями люди і відвернулися від доріг своїх лукавих, за пророком: "Як він їх побивав, то шукали його". Таке було і щодо нас по всій землі руській. Коли ми доброту всемилостивого Бога лихими діями своїми прогнівили і доброутроб'я його пребагато огірчили, до тями ж прийти і відхилитися від зла, а добро творити аж ніяк не захотіли, тоді вельми розгнівався на нас ярістю Господь і захотів найлютішою покарати наші беззаконства карою. Напустив отож прийти на нас безбожним і нелюдським варварам, що називаються татари із нечестивим та беззаконним царем їхнім Батиєм, що в безчисленному множстві своєї поганської сили на Руську землю нашу найшли, в літо від створення світу 6746, а від воплочення Бога Слова в літо 1238, всю силу християнських царів та князів побили й потоптали, всі городи розоривши, і всю землю мечем та вогнем пополонивши й порожньою вчинивши, і ніхто не міг супроти безбожної тої сили постати, їй-бо через гріхи наші віддав нас Бог, кажучи у пророцтві: "Як захочете ви та послухаєтеся, то будете добра землі споживати, а коли ви неслухняними будете — меч пожере вас".

У той час християни, що врятувались од меча й полону, ховалися по горах і непрохідних пустелях, і молена було побачити разюче видовище: поселення