Житія Святих - Березень - Данило Туптало

багато разів перемагали, і втікав він, наче гнаний зі встидом, — допомагав нам на нього Христос, цар наш. Не маємо стін кам'яних для захисту, але замість стіни непоборної для нас — Христос, для нього ж Давид святий навчив нас співати: "Хай буде мені Бог захисником, і домом прибіжища, і місцем міцним, щоб спасти мене". Не маємо броні, і шоломів, і щитів, щоб ними відбивати варварські стріли, але маємо зброю духовної любови, і надії броню, щит віри, шолом спасення, ними озброїмося. Нема в нас полків воїнських, які б захищали нас від варварів, але ополчиться ангел Господній навколо тих, хто боїться Господа, і визволить нас. Нам-бо життя — Христос, і смерть — надбання. Ані-бо любов і бажання дочасного життя не переконали нас увійти в пустелю цю. І через що в пустому цьому місці веселимося? Чи не через Христову любов? То якщо тут убиті будемо, Христа ради будемо убиті, заради Нього тут живемо". Так один одного словами утішали і мужнішими робили. Тіла ж свої з душами вручаючи Богові, перебували у Лаврі. Ще ж й инша значна і благочестива причина стримувала їх, щоб не виходити: сусіди, які навколо них жили, ворогували на те святе місце й нічого більше не хотіли, ніж бачити зруйнованою святого Сави Лавру і місце те бачити порожнім, щоб монахи там не жили. І якщо б на короткий час брати вийшли з Лаври, то зразу ворогуючі, прийшовши, запалили б церкву і келії і цілу обитель із землею зрівняли б. Щоб так не було, перебували отці святі, не виходячи. І не як тростина, яку вітер хитає, але як же стовпи, на камінні поставлені, вітрами і бурею спокус, що находили, непохитні, і не лише через те з Лаври не виходили, що стерегли стін будівлі, але більше задля слави Христа Господа, який на тому місці колись прославився і в їхні дні прославлявся.

Коли так святі отці в Лаврі тій жили, Захисник Вишній, молитвами преподобного отця нашого Сави, з волі своєї святої беріг їх неушкодженими від варварів. Бо хоч і багато разів з Аравії чи звідкілясь-інде полки їхні, до великого свого окопу мимо пустельного того місця ідучи, в обитель повертали, проте ніякого не чинили зла, лише потребували їжі, з гнівом поглядали на ченців, скрегочучи зубами, але Бог їм не допускав, не могли Божих рабів скривдити і, взявши з обителі їжу, скільки знайтися могло, ішли собі, але замість вдячности нахвалялися коли-небудь зруйнувати Лавру і спорожнити те місце. Одного ж разу якесь варварське полчище, хотівши задумане своє погане виконати діло, ішло до Лаври, аби розграбувати і зруйнувати обитель. І випадково зійшлося проти святого Вифлеєма несподівано з воїнством, яке єрусалимці поставили пильнувати від варварського проходу. І сталася бійка, переможені були варвари і прогнані, і заледве котрий живий втік від січі, як же пізніше стало відомо. Але і вдруге инше полчище з таким самим злим наміром з великого свого окопу до Лаври кинулося, і, прийшовши в одне село, що недалеко від Лаври було, знайшли багато вина, під гіллям схованого: напившись, бійку між собою вчинили, і через те, що багато зранених і мервих попадало, зруйнувався їх задум, і полчище розійшлося. Після цього всього захотів Бог, аби прийшло випробування на рабів Його, як же колись на праведного Йова, щоб як золото, в горнилі випробуване, виявилися ті, що достойні Бога. І допустив, аби руки варварські торкнулися святих Його угодників, їм же приготував мученицькі вінці. Почувши-бо про ті два полчища варварські, які напасти на Лавру хотіли, що одне з них військом єрусалимським вражене і прогнане, инше ж саме зранилося і розійшлося, преподобні сиділи без страху в келіях своїх, здійснювали святу Чотиридесятницю у звичних постницьких трудах. Тим часом, намовою диявола, зібралося етіопських варварів до шістдесяти мужів, що луки, і стріли, і мечі носили, які погодилися як розбійники напасти на Лавру, сподіваючись знайти в ченців якісь заощадження і багатства. І при закінченні святої Чотиридесятниці, у тиждень перед Квітною неділею, у тринадцятий день місяця березня о другій годині дня напали на пустельне те місце варвари. Їхній же прихід відчувши, ченці втекли з поспіхом із пустельних келій у монастир і до церкви, а варвари з оголеними мечами і натягненими луками, як на битві, кричучи, до монастиря прибігли. Їхню ж лють вгамувати хотіли деякі з отців, проти них з лагідністю вийшли, благими словами переконуючи їх і говорячи: "Чому, о мужі, так, наче до ворогів, які засмутили вас, до нас, беззбройних і мирних, наче на війну прийшли? Ми до всіх мирно настроєні, ні вас, ані кого иншого не засмутили ніколи, задля того-бо і в пустелі цій, все наше у світі покинувши, живемо, щоб від ворожнечі, сварок, і бійок віддаленими бути, змогти у спокої плакати над гріхами нашими і догодити Богові. І не лише нікого з вас не засмутили, але і благочинствувати, скільки можемо, намагаємося. Багатьох-бо ваших, що сюди приходили, пригостили, спочинок і їжу на дорогу дали. Ви ж не хочете нам віддати злом за добро, але ж більше — маєте дякувати нам за творені вам від нас добродіяння, бо й нині готові поставити перед вами їжу і звичною до подорожніх ласкою дати вам спочинок". Варвари ж з гнівом закричали: "Не задля їжі ми сюди прийшли, але задля срібла і золота. Одне з двох вибирайте: або дасте нам стільки (число назвали) золота і срібла і живими залишитеся, або, якщо не хочете дати, загинете від рук наших". Промовили отці: "Повірте, о мужі, що вбогі ми і настільки зубожіли, що ані хліба вдосталь, ані одягу не маємо, золото ж і срібло, якого потребуєте, ані не снилося нам ніколи. Необхідні лише до життя нашого використовуємо трохи речей". Коли це святі говорили, розгнівалися варвари і випустили стріли, наче дощ, на зібраних ченців, і не перестали стріляти, аж поки не спорожнили свої тули, — і зразу тринадцять отців преподобних смертельно поранили, инших же мало поранили. І, кинувшись до келій, великими каменями розбивали двері і виносили, якщо щось з убогих речей знайти могли. Тоді запалили келії, те саме і з церквою хотіли зробити, але, Божим Провидінням, перш ніж принесли вони гілля і вогонь до церкви, побачили здалеку людей, що йшли, і думавши, що воїнство єрусалимське іде на захист ченців, зразу з поспіхом кинулися бігти, відносячи з собою пограбовані чернечі речі. Авва ж Тома, витягаючи стріли зі