Пробуджена Енея - Галина Сергіївна Лозко
Наслідком цього стало те, що на рубежі другого і третього тисячоліть ми ступили на новий щабель свого розвитку. Мислителям, дослідникам і навіть пересічним громадянам стає все очевидніше, що вже кільканадцять століть людство є жертвою тотальних ідеологій, серед яких релігія займає одне з перших місць. Як вважає український конспіролог М. Сенченко, “Масонські ордени, фінансові структури, міжнародні релігійні організації й секти досить продуктивно управляються латентними (невидимими) правителями і визначають шляхи історичного розвитку людства” [408. 4].
Тому нині, коли на карту поставлене саме життя Білого людства, пробуджена Енея знову звертається до споконвічних етнокультурних цінностей своїх предків. Це тільки здається, що етнічні міфи та героїчні легенди канули в Лету, бо їхня спадщина залишила глибокий слід у нашій колективній підсвідомості та генетичній пам’яті. Етнорелігійний ренесанс свідчить, що гряде не просто зміна суспільно-економічних формацій, а значні якісні перетворення в усіх сферах людської діяльності.
Як і для чого написана ця книга
Історія людства є, насамперед історією етносів. Сучасна глобалізація суспільно-економічного життя часто супроводжується об’єднанням етносів із дуже відмінними культурами й ментальністю. Таке об’єднання швидко призводить до асиміляції та етнічного злиття. Сьогодні вже значна частина науковців і державних діячів починає розуміти, що ігнорування етнічними проблемами може стати причиною непоправних втрат і катастроф. Однак, офіційна наука ще не наважується радикально протистояти глобальному пресингу. Як альтернативу глобалістам усіх мастей я пропоную язичницький методологічний підхід до вивчення проблеми: причину всіх політичних, економічних та культурологічних явищ шукайте в етнічному! Глобалісти такий підхід одразу оголосять абсурдним. Насправді ж, абсурдність ситуації полягає в тому, що цю аксіому нам постійно приходиться доводити.
В релігії, як і культурі загалом, спостерігається своєрідний вибух нових інтегральних форм і культів, поява глобальних соціо- та етнокультурних “гібридів” у різноманітних поп-американських варіантах, що отримало назву постмодерну [22. 32]. Фахівці визначають основні характерні риси цього стилю: зростання диференціації (соціальної, культурної, релігійної та ін.), полістилістичність, розмитість форм і обрисів тих чи інших ідей, стилів, доктрин [5]. Постмодерну притаманна відмова від чітко артикульованої істини, радикальний плюралізм теоретичних та світоглядних моделей і стилів культури, що в свою чергу спричинює відмову від цілісності, ієрархічної структурованості та гармонійної упорядкованості.
Постмодерністська “фрагментарність” світу робить особу беззахисною перед глобальними процесами хаотизації життєвого простору, в якому людині з класичними європейськими стандартами світосприйняття стає холодно і незатишно. Ця навала квазікультурних “цінностей” відносить на узбіччя масової свідомості перевірені часом традиційні національні форми духовності та культури. На цьому тлі відбувається масова дезорієнтація суспільства, але водночас – і вияскравлення духовно самостійних особистостей, які ведуть пошук нових культурних моделей, альтернативних глобальному стилю. Ностальгія за високим духовним минулим своїх предків і турбота про майбутнє своїх нащадків спонукає їх вдихнути нове життя у перевірені часом класичні європейські форми світогляду, шляхетного людського спілкування і порядного, розміреного стилю життя. Наступним етапом має стати презентація нового упорядкованого типу мислення і життєдіяльності, формування соціального інтересу до нього і, нарешті, ідентифікація членів цього напрямку в рамках обраної етнокультурної форми.
У глобальних поліетнічних суспільствах уже створено такі теорії етносу, які не вкладаються у рамки нашого класично європейського мислення. Так, у заокеанських визначеннях етносу і нації, нав’язуваних прихильниками глобалізму, спостерігається намагання позбавити ці поняття моноетнічного змісту: на Заході словами нація, етнос позначають політичну (державну) спільноту, незалежно від того, з яких етнічних груп вона складається. Наприклад, у США американцями за національністю (?!) вважають себе всі громадяни, незалежно від кольору шкіри, мови та інших етнічних чи расових ознак. Відбулася підміна понять “громадянство” і “національність”. Такі дефініції, незважаючи на їхню відверту тенденційність, поширились останнім часом і на посткомуністичний світ, який ще не позбувся наслідків інтернаціонального виховання. Слушно пише О. А. Платонов, “Америка – це не держава і не нація. Це просто велика територія, на якій тимчасово проживають вихідці з різних країн. Головне в тому, що Америка позбавлена фундаментальної основи державної міцності – національного ядра, державного народу. Те, що називається американським народом, не становить собою органічну і самобутню якісну визначеність, воно є штучним конгломератом чужих один одному осіб, об’єднаних спільною жадобою до наживи та інстинктивним страхом відповідальності за спільні злочини перед людством” [354. 5–6].
Хижацьке природокористування, монопольно високі ціни за управлінську працю, економічний та інформаційний тиск, впровадження високотехнологічних потужностей і включення нових віртуальних просторів усе більше відривають людину від реального життя, породжують безвихідь, фрагментарність людського мислення, меркантильність і подвійну мораль. Світові (інтернаціональні) релігії зробили об’єктом обожнення людину (історичну особу, пророка, “сина Божого”) замість Бога-природи, якого шанували наші предки. В етнічних природних релігіях Творець і його Творіння були нероздільні, тому духовними орієнтирами завжди виступали животворні сили Природи. Однак, спроби світових релігій принизити роль етнічної релігії в житті народів мають двотисячолітню історію і стійку звичку до шельмування і поборювання всього національного.
Тим часом, низька екологічна культура як корінних, так і некорінних етносів поставила під загрозу існування здорової людини і здорового довкілля. Чи сталося покращення, вдосконалення людства з поширенням світових релігій – питання риторичне. Але екологічна криза, яка щороку наростає, вже не викликає сумніву. І причини цієї кризи не тільки в дисгармонійних стосунках етносів.
На думку екологів, корінний етнос виявляється здатним оберігати свою, врівноважену в процесі його розвитку екосистему тільки в тому випадку, коли він має достатньо високий рівень етнічної енергії, що виявляється в його культурі, освіті, рівні національної свідомості та моралі. За давніх часів це знаходило свій вияв у дотриманні норм етнічної звичаєвості й релігії. Етнічна і расова гігієна була запорукою чистоти етносу. А цілісність і гомогенність етносу були регламентуючими чинниками збереження екосфери.
На жаль, сучасні екологи досі ігнорують ідею відродження Рідної Віри як одного з найефективніших засобів збереження рідної землі. В цілому, визнаючи екологічну ідею складовою української національної ідеї [291. 465], теоретики цієї галузі мають дуже обмежену обізнаність як з християнським (по суті, споживацьким) ставленням до навколишнього світу, так і з язичницькими нормами взаємодії людини з обожнюваною природою. Слід звертати увагу на те, що язичництво є витоковою релігією усіх народів Європи, і зокрема, вірою наших слов’янських пращурів.
Філософською основою етноекологічного ідеалу може стати ідея всебічної гармонізації мікро- і макрокосму, вироблена ще нашими мудрими предками.
