і на істину лжесвідчили явно. І коли стали перед царем, зразу спитали їх про собор, який був у Тирі, що там відбувалося, який суд вчинили Атанасієві? Вони ж відповідали, кажучи: "Про инші прогрішення Атанасія, о царю, не дуже сумуємо, лише про святий вівтар, якого він зруйнував, і про чашу Таїнств, яку розбив на дрібні шматочки. Ще ж і про те, як з Олександрії пшеницю, яку звичайно посилали до Царгорода, посилати не дав і заборонив. Через те, — казали, — скорботою і ревністю ми охоплені, це нас опечалює, це душу нашу ранить. Свідками таких його злодіянь є: Адамантій, Анувіон, Арвестіон і Петро, єпископи, від них же Атанасій, у всьому цьому викритий, суду, направду достойного, за діла свої уникнув, проте відкинення уникнути не зміг, але спільно від всього собору таких недобрих діл зухвалець відкинутий був". Коли вони говорили, цар спершу мовчав, у собі бентежачись, тоді, не мігши зупинити обмовників, сказав праведного в Галлію на якийсь час відіслати, не тому, що повірив обмові, ані гнівом не був охоплений, але щоб мир мала Церква [як же той, хто точно знає погляд царський, свідчить]. Бачив-бо цар, скільки єпископів на Атанасія повстало і яка через те в народі олександрійському і єгипетському крамола була, хотів-бо вгамувати таку бурю і заспокоїти галас, полікувати ж стількох єпископів хворобливість, — тому сказав був святому мужеві віддалитися з града на якийсь час. Після цього й сам відійшов із життя цього, після тридцятьох років царювання свого, маючи від народження шістдесят п'ять років. Умираючи ж, залишив спадкоємцями царства трьох синів: Констянтина, Констанція і Консту, — поміж ними ж розділив царство заповітом. Написав старшому синові Констянтину більший уділ царства, але тому що ні один зі синів його не був при кончині його, через те заповіт свій вручив пресвітерові одному, який мав таємно пошкоджену душу свою Арієвим зловір'ям. Той, як же єресь всередині ховав, так і заповіт царський утаїв. І багато його питали, чи склав цар заповіт, помираючи? Не розповів. У потаємній тій справі мав спільників одних, із царевих євнухів наближених. Коли затримався ж найстарший син Констянтин, щоб прийти до померлого батька, Констанцій поспішив з Антіохії і швидше від инших прийшов. Йому пресвітер той віддав таємно заповіт батьковий, а за те одної від нього просив благодаті тої — щоб і він приєднався до аріян і помагав їм. Щоб таку відплату за земне царство дати безсмертному цареві Христові, щоб не Богом його сповідувати, ані ж не Владикою всіх, але творінням, не Творцем. О нерозумність і безум! Посприяв же тому вищеназваний Євсевій і всі, що з ним, які такий собі за бажанням час знайшли: не инакше сподівалися Арієвої віри складання й учення поширити і зміцнити, лише якщо і новий цар Атанасієве утвердить заслання, наче воно справедливе і цілком добре відбулося. Тим часом начальника, який був у палатах царських, до своєї віри й однодумства схилили, через нього і в инших євнухів Арієвої єресі недуга увійшла, вони природою своєю придатні були до прийняття всілякого зла і передання його иншим. Тоді дружина царська помалу богохульними бесідами розбестилася, подібної шкоди єретичної сповнилася. Врешті і сам цар, аріянським мудруванням зваблений, на Христа Господа, Владику свого, повстав, що сповнилися на ньому божественного Єремії слова такі: "Пастирі нечествували на мене" (Єр. 2,8). І відкрито звелів міцним бути ученню аріянському, і всім єпископам так, як же і він, мудрствувати, — тих, хто не підкорятиметься, переконувати страхом.
У тій великій бурі і збентеженні керманичами Церкви були такі: Максим Єрусалимський, Олександр Константинопольський і цей, про нього ж наше слово, — Атанасій Олександрійський, який хоч і у вигнанні був, проте не полишав керма церковного, словом і посланнями правовір'я зміцнював. Євсевій же Никомидійський з тими, що з ним, у своєму зловір'ї ревно подвизався, піднявши боротьбу на правовірних і кривдячи Христову Церкву. На неї ж найбільше озброївся після ганебної кончини Арієвої, його ж той Євсевій підступний і хитрий увів в Константинопіль з великою честю, на більшу оману і спокусу для вірних, не було-бо там тоді нікого, хто б проти Арія став, багато з влади до нього приєднувалися, коли Атанасій у вигнанні був. Але премудрий будівничий Бог зверху зруйнував ради їхні, перетявши зло і життя Арія: його ж наскільки язик на благочестя образливими словами тік, настільки більше нутрощі його, розірвавшися, витекли, і порожнина утроби — окаянно, повалений, у нечистих місцях лежав, суд праведний язикові нестримному і злому посудові, гною лукавого сповненому, достойне було виснаження. Так той єресі начальник душу і тіло окаянно віддав. Євсевій і його єдинозлобники, весь труд про захист і розширення єресі на себе прийнявши, бентежили всіх, маючи на те, наче руки, євнухів царських, які їм дуже допомагали. Велике старання мали, щоби Атанасієві, який був у вигнанні, загородити уста, аби не вчив про благочестя. Але Опікун всіх Бог схилив серце старшому великого царя Констянтина синові, який того ж імени був — Констянтин. Він і літами, і першістю був серед братів своїх більший, так і владою царською перший, старого Риму маючи державу. Він відпустив святого Атанасія із вигнання і в Олександрію на престол його послав зі своїми посланнями, які містили таке: Констянтин-цар: "Церкву католицьку олександрійську і людей вітаю. Думаю, що нема ні одного серед вас, який би не знав, що з великим благочестя проповідником і Божого закону учителем Атанасієм недавно трапилося, що на нього спільна від ворогів істини піднялася боротьба. І велено було йому в Галліях перебувати зі мною, щоб зміг на якийсь час ухилитися від бід, які впали на його голову, а не був він зовсім на вигнання засуджений. І чинив я йому багато доброчинств, нічого від невольних йому не допускаючи, хоч і терпеливий є справді, як ніхто инший, божественною-бо ревністю наповнений, будь-який тягар легко понести може. Блаженний же Констянтин, батько наш, хотів його швидко на престол повернути, але до кінця життя прийшов і не встиг своєї про нього думки сповнити. Мені, наступникові своєму, діло те залишив, останню про мужа цього заповідав заповідь. Велимо-бо вам, щоб нині зі всілякою честю і світлою зустріччю його прийняли".
З таким посланням царським святий Атанасій досягнув Олександрії, і прийняв його радісно собор православних. Ті, що аріянського зловір'я були, сходилися між собою, знову на нього боротьбу і бентегу піднімали, і причини обмови подавали євсевіяни на святого: і те, що без соборного суду повернувся на
