за порядком, але вибрані, тодішньому його часу відповідні, і стихи Параклиса молебню до Пресвятої Богородиці, й иншого багато моління, був-бо ум його до Бога спрямований, ні про що инше з тутешнього не дбав, але майбутніх благ бажав і, на них сподіваючись, радів духом, і у веселості гранословив слова псаломські й молитовні, бо сповіщення мав спасення свого. Не сумував ні за чим, як же звичай буває в тих, що мають відійти з життя цього. І хвороба його не вельми важка була, бо щодня ходив, з допомогою братів, на Святу Літургію до церкви і з увагою до відпусту стояв, підтримуваний. В останній же день життя свого, тобто в четвер, коли була утреня переполовинення П'ятдесятниці, хотів преподобний іти до церкви на Літургію, почав говорити до учнів: "Ось день Господній, веселіться, люди. Ось день прийшов довгожданий". Вони ж питали його: "Про який день говориш, отче?" Він же відповів: "Про цей четвер, про який же раніше розповідав вам". Коли він виходив з келії до церкви, сповіщено було, що прийшли до нього на відвідини посланці від самодержця всієї Руси великого князя Івана Васильовича, і від сина його, великого князя Івана Івановича, і від преосвященного митрополита Геронтія. Святий же, почувши те, вельми засмутився. І, не хотівши, повернувся до келії, поглянув на ікону Пречистої Богородиці і сказав: "О владичице Богородице, чому надокучають мені люди ті, і в останній день позбавлений Божественної служби". Відпустивши братів до церкви, залишився сам у келії і замкнув двері, щоб ніхто не увійшов із присланих до нього. Після закінчення Літургії зрозуміли посланці, що неможливо побачити отця преподобного, і повернулися. Тоді учні знову до нього прийшли, старець лежав на одрі і, наче про когось иншого, говорив: "Прийшов йому день, і померти має". Вони ж спитали його: "Про кого говориш, отче, що померти має?" Він же сказав: "Про того, про кого ви кажете, що хворий, він покаявся, померти хоче". Тоді звелів нікому не приходити до нього: "Стомився, — казав, — і спочити хочу до вечірнього співу. Увечері мають прийти до мене всі брати". І пізнали учні, що наблизився час переставлення його, і спитав його старший учень Інокентій, кажучи: "Отче, коли переставишся, чи кликати протопопа й инших священиків із града на похорон твій?" Святий же заповідав нікого не кликати, щоб не було галасу в обителі від збору народного, але ніхто ж нехай не довідається у граді та в селах про кончину його, допоки свої монастирські священики не поховають. Гріб же собі звелів викопати з південного краю церкви поблизу церковних дверей. Коли надійшла година вечірніх співів і нікого з братів у нього не було, окрім одного учня, почав преподобний співати: "Блаженні непорочні, що в путь ходять у законі Господньому". Доспівуючи стихи заупокійні, закінчивши псалом, співав вірші: "Святих лик знайшов джерело життя" й инші. Тоді почав зі сльозами молитися до Бога і до Пречистої Богородиці за спасення душі своєї і за обитель. Учень же, при ньому стоячи, почав дрімати і через те вийшов з келії в сіни і, сівши, задрімав, але чуваючи, що ані спав, ані не спав. І чув голоси багатьох, що співали в келії, і дивувався собі, кажучи: "Коли я вийшов з келії, нікого не було в отця, а нині хто ті, що співають у нього?" І, струсивши сон з очей, у келію зайшов, і нікого не бачив, окрім отця, який шепотів устами молитви свої, голосу ж його не чути було, бо знеміг. Тоді прийшли й инші учні, і почав святий повертатися з боку лівого на правий. Учні ж багато разів наліво повертали отця, він же знову направо повертався, шепочучи якісь слова, і з цього зрозуміли, що бачить щось незвичайне. Тоді, коли всі дивилися на нього, преподобний вклався обережно і руки хрестоподібно на грудях поклав, трьома подихами передав святу свою душу в руки Господеві у рік буття світу шість тисяч дев'ятсот вісімдесят п'ятий, воплочення ж Бога Слова у рік тисяча чотириста сімдесят сьомий, місяця травня в 1-ий день перед заходом сонця за одну годину. І було лице його не як звичайно в мертвих, але просіяло, як світло, і всім, що дивилися на нього, здавалося, наче живий спить, і був плач великий братам за отцем своїм, їх же тоді було дев'яносто п'ять. Зранку ж у першу годину дня поховали святого за заповітом його, щоб ніхто з мирян не довідався про його кончину і поховання, щоб не робили галасу в обителі своїм приходом. Коли ж почули всі про переставлення святого у граді Боровську, і в навколишніх градах, і в селах, все духовенство і миряни зрушилися, прибули до обителі преподобного. Хотіли бачити його і поклонитися мощам блаженного отця. І коли по дорозі довідувалися, що вже похований, одні поверталися, сумуючи, що не сподобилися при чесному похованні святого бути, більше ж приходили на могилу, поклонялися з ранку до вечора.
Ми ж преподобного отця нашого Пафнутія як заступника найкращого і гарячого молільника до Бога маємо, славимо Пресвяту Тройцю, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас і навіки віків. Амінь.
Місяця травня на 2-й день
Житіє святого отця нашого Атанасія Великого, архиєпископа Олександрійського
Живий і безсмертний чеснот образ, який кожного до богоугодництва навернути міг, святий Атанасій Великий батьківщиною мав найславніший у Єгипті град Олександрію, батьків — християн благочестивих, що за Богом жили. Яким мав бути пізніше, виразно показав у дитинстві своєму: бавлячись з иншими дітьми, однолітками своїми, на березі моря, чинив те, що бачив у церкві, вдачею дитячою наслідуючи священних служителів Божих і уподібнюючись їм. Бо й діти, що з ним були, поставили його собі єпископом, він же їх одних пресвітерами, инших дияконами іменував. І приводили до нього вони инших дітей еллінських, що нехрещені ще були. Він же, хрестячи їх морською водою, говорив над ними слова, подібні до Таїнства Святого Хрещення, як же чув від пресвітера в церкві. Докладав же і якесь до того повчання, наскільки розум дитячий міг. У той час патріярхом був в Олександрії святий отець наш Олександр. Він випадково з високого місця на берег морський поглянувши і дитячу забаву побачивши, дивлячись, дивувався тому, що вони робили. Побачивши хрещення, яке робив Атанасій, зразу всіх дітей з єпископом їхнім взяти і до себе привести звелів. І питав їх, що робили у грі своїй. Вони ж, як
