Це знає тільки вітер - Бруно Ферреро

Тут втручається мама:

- Не говори дитині дурниць. Америка і Англія ніколи не сваряться!

- Це нічого не має до діла. Я тільки наводив приклад.

- Ти завжди робиш плутанину в його голові!

- Краще нехай у ній буде хоч щось, аніж мале б бути порожня!

- Дай спокій … Це нісенітниці!

Їхню сварку перериває Андрійко:

- Дякую, я вже зрозумів!

«Коли татко приходить по мене до садочку, то завжди питає, скільки я мав воєн».

Андрійко, 4 роки

В одному прекрасному саду ріс дивовижний бамбук. Власник маєтку любив його найбільше з усіх дерев.

З кожним роком бамбук ставав усе красивішим і міцнішим. Думка про те, що Пан його любить і пишається ним, додавала йому снаги до росту.

Але одного дня господар підійшов до нього і сказав: «Любий бамбуку, мені дуже потрібна твоя допомога».

Красень-бамбук передчував, що настала довгождана мить, і з радістю відповів: «Пане, я готовий. Роби зі мною все, що бажаєш».

Голос Пана, однак був поважний. «Щоб скористатися тобою, я мушу тебе зрубати».

Бамбук відсахнувся: «Зрубати? Мене? Найкрасивіше дерево у твоєму саду? Благаю, не роби цього. Вчини щось гарне, але прошу тебе, не рубай мене».

«Любий бамбуку, - промовив Пан, - не зможу тобою скористатися. Якщо дозволю, аби ти продовжував рости».

Увесь сад завмер. Запала глибока тиша, і навіть вітер перестав повівати, вражений почутим. Нарешті бамбук схилив свою буйну голову і прошепотів: «Пане, якщо ти не можеш скористатися мною, не рубаючи мене, то роби, як знаєш».

«Любий бамбуку, - вів далі Пан, - мені доведеться не тільки тебе зрубати, але ще й поспилювати гілки і пообривати листя».

«Пане, змилуйся наді мною. Якщо вже губиш мою красу, то залиш мені принаймні гілки і листя».

«Якщо я не зітну їх, то не зможу ними скористатися».

Бамбук знову похилився в прошепотів. «Пане, ріж і обривай».

Господар саду зрубав, обпиляв його гілки, розрізав уздовж стовбур і вийняв із нього серцевину. Потім приніс його до джерела, яке витікало неподалік сухого поля. Господар підвів до джерела один кінець стовбура і спрямував воду до спраглої землі.

Чиста і свіжа вода потекла на поле бамбуковим жолобом. Господар посіяв там рис, а згодом зібрав багатий урожай.

Ось так бамбук, попри те, що сам спочатку мусив бути стятим і знищеним, став благословенням для багатьох.

Коли він був красивим деревом, то жив тільки для себе, захоплюючись власною вродою. І щойно тоді, як його зрубали, - став каналом і почав оживлювати ціле королівство.

Те, що ми називаємо «стражданням», Господь Бог називає «Ти Мені потрібен».

Вівця, щойно її створили, одразу зрозуміла, що вона – найслабша серед усіх звірів. Її серце постійно прискорено билося через страх, що на неї нападуть інші, сильніші й агресивніші, а захищатися вона не вміла.

Тому вівця вирішила звернутися до Творця і вилити перед Ним усі сої тривоги і страхи.

- Ти хочеш, що я наділив тебе якимось засобом для захисту? – співчутливо запитав Господь Бог.

- Так.

- Чи підійшли б тобі гострі зуби?

Вівця заперечно захитала головою:

- Я не зможу тоді скубати ніжну траву. А до того ж почнуть казати, що розбійниця.

- Чи хотіла б ти мати великі кігті?

- О, ні. Думаю, що я почала б користуватися ними не для мудрих цілей …

- Я міг би вприснути отруту в твій язик, - терпеливо продовжував Бог.

- Про це не може бути й мови. Всі мене б зневажали, як змію.

- А як ти ставишся до міцних рогів?

- О ні. Ніхто не захоче зі мною бавитися.

- Але щоб оборонятися, ти мусиш мати щось, що завдавало б болю твоєму нападникові.

- Я мала б завдавати болю? Ні, я не хочу. Ліпше залишуся такою, як є …

Ми, людські істоти, перестали усвідомлювати що, в певному сенсі, як і маленькі тварини, не маємо для самооборони ні грубої шкіри, яка б захищала наші тіла, ані гострих зубів. Ми, люди, не повинні користуватися злом для самооборони – нам слід апелювати до нашої люд кости: ми можемо робити це через любов до людей і через сприйняття їхньої любови.

Сила не зігріє нас у ночі – це в змозі зробити наша чуйність. Бо саме завдяки їй у людей виникає бажання пригорнутися до нас. Чуйність є