Біжи або кохай - Люсі Лі
Сівши на заднє сидіння позашляховика, намагаюся марно вгамувати тремтіння в тілі. Серце б'ється так сильно, що здається ось-ось вистрибне з грудей.
Стас похмурою мовчазною тінню вмощується за кермо, і навіть не дивлячись в мій бік різко б'є по газах, стрімко виїжджаючи з місця паркування.
Деякий час ми їдемо мовчки.
Тиша та нерозуміння що відбувається з кожною хвилиною все більше тисне мені на мозок. І не витримавши нарешті наважуюся заговорити першою:
– Стасе, що відбувається, куди ми їдемо? – бачачи що ми поїхали в інший напрямок, нервово перепитую. - Мені здається до клубу ми добиралися зовсім іншим шляхом?
– Зараз побачиш, — мигцем кинувши на мене погляд у дзеркало заднього виду, холодно карбує.
Ой матінко.
В мене від його голосу все у грудях миттєво стискається. Але те що ми якось дискутуємо це вже хороша ознака. Мабуть.
– Так ти мені відповіси що відбувається? - продовжую спроби якось достукатися до свого грізного коханця, та все ж таки з'ясувати причину його несподіваної люті.
– Ні, — знову обмежується короткою відповіддю.
– Чому? - наполегливо дивлюся на його відображення. Бачу що кидає на мене погляди ніби й хоче відповісти, але чоловічі губи напружено підтиснуті. - Що знову я зробила не так? - вже гучніше питаю, дивлячись що чоловік мовчки з'їжджає із траси у якісь хащі.
Невже прикінчити надумав?
– Стасе! – схопивши його за передпліччя, ще раз роблю спробу привернути до себе увагу. - Я в тебе питаю, якщо надумав мене вбивати, то хоч поясни за що?
– Що?! - збавивши швидкість, чоловік здивовано обертається на мене. - Якого біса ти верзеш! - кидає на мене похмурий погляд.
– Тоді негайно зупинися, мені потрібно на свіже повітря, — хрипко видихаю, бо дійсно відчуваю дурноту.
– Навіщо? - кинувши на мене виразний погляд, все-таки повільно знизує швидкість, та нарешті гальмує.
– Здається мені недобре, — відверто зізнаюся.
– Може тобі потрібна допомога, давай відвезу тебе до лікарні? - обернувшись, дивиться на мене пронизливим поглядом.
– Ні, я зараз подихаю свіжим повітрям і мені стане легше. Напевно трішки перепила.
– Добре, — погоджується зі мною, та розблоковує двері.
Чудово, він ще й закрив мене у машині. Мабуть, щоб на ходу не вистрибнула.
Та коли я відчиняю двері, щоб нарешті вдихнути свіжого повітря, то миттєво застигаю у німому питанні. На вулиці непроглядна темрява, хоч око виколи, а у бляклому світлі від фар вимальовуються моторошні контури густого чагарнику.
– Куди ти мене привіз? - обурено дивлюся на чоловіка.
– Поки нікуди, ти сама попросила зупинити, ось я і зупинив, — дивлячись на мене холодно відповідає. - Тобі допомогти вийти? Якщо треба до туалету, можеш сідати біля машини, я не дивитимуся.
Ти диви який турботливий.
– Не треба, — роздратовано пирхаю, та помисливши зачиняю двері. - Мені вже, мабуть, краще.
– Ну добре, тоді поїхали? - тягнеться до замку запалювання.
– Ні, — подаюся вперед, та хапаюся долонею напруженого передпліччя. - Поки ти не поясниш мені, що сталося? Чому ти на мене злишся?
– Я зараз не хочу про це говорити, краще поїхали до дому, — після хвилинного мовчання, напружено видихає.
– Але чому?
– Тому, що тобі цього не треба знати, — карбує, та кладучи свою руку на мою, знімає з себе.
– Я не розумію, чого саме? Того що я схожа як дві краплі води на твою померлу дружину? - не витримавши, випалюю на одному диханні.
– Арино, — роздратовано хрипить, та повернувшись до мене обпікає пітьмою своїх неймовірних, заворожливих очей. - Лідія, та твоя схожість на неї, тут не до чого.
– Добре, тоді скажи мені, моя зовнішність зіграла якусь роль утому, що ти вирішив взяти мене у борг батька? - питаю те, що не дає мені спокою, відтоді як я побачила фото померлої дружини Корецького.
– Чому ти ставиш мені це питання? – різко відрізає.
– Бо бачила те фото, і добре розумію що я із Лідією ….
– Схожі, – напружено доповнює мене.
– Так, — хрипко шепочу у відповідь, розуміючи що шляху назад вже немає. Бо настільки загрузла у своїх почуттях до Стаса що нарешті маю право знати правду. - Я хочу знати як ти до мене відносишся насправді. Софа мені говорила що ти дуже болісно переніс смерть дружини, й мені важливо знати що ти не плутаєш мене із нею… – на цих словах я злякано застигаю прикривши рота долонею. Розуміючи, що щойно необачно здала свою подругу з головою.
– Софа, значіть? - задумливо повторює. - Їй ніколи не подобалася Лідія, їй завжди здавалося, що дружина мене використовує, — дивлячись наче крізь мене несподівано продовжує.
Застигши, намагаюсь навіть не дихати, боячись злякати цю хвилину одкровення.
– Якоюсь мірою вона мала рацію. Тільки після смерті Лідії, я виявив документи, які вона готовила, щоб відсудити в мене майже все майно, — говорячи це, чоловік підносить руку до перенісся та втомлено його тре. У його голосі зараз читалася така гіркота та відчай, що відчувши потребу бути ближче, ривком стягую з себе босоніжки, і підтягнувши сукню, перелізаю на переднє сидіння до нього.
– Ти кохав її? - продовжую свій допит, коли Стас знову на довго замовкає, ніби блукаючи у своїх думках.
Чоловік не одразу відповідає, а продовжує сидіти наче темна застигла статуя, але я помічаю, як від моїх слів напружено смикаються його губи.
– Так, — нарешті видихає, у його голосі зараз відчувається настільки пекельний біль, такий гострий, наче у пораненого звіра.
– Стасе…, - несміливо тягну до нього руку та торкаюся плеча, спонукаючи чоловіка подивитися в мій бік. - А зараз..., ти й досі її кохаєш?
– Навіщо тобі це знати? - Повернувши до мене обличчя чоловік криво всміхається.
Закусивши нижню губу, мовчки дивлюся в його пекельні очі, і не маю сили відповісти. Бо тоді доведеться зізнатися у своїх почуттях до нього.
– Те що вона мене зрадила це не важливо. Я б і так їй віддав все що в мене є, якби це допомогло їй залишитися живою. Але все це в минулому, — помовчавши зітхає, та піднявши долоню несподівано ніжно проводить по моїй вилиці, змушуючи мене цим дотиком закотити від задоволення очі. - Ти права, я дійсно з першого погляду помітив твою схожість з Лідією, і це неабияк мене тригернуло. Мені навіть здалося що ти саме та, що нарешті допоможе заповнити ту діру що залишила в моїй душі її смерть. Але я помилився.
